По вечері обважнілий Кулаківський подякував і викотився за поріг.

— Прощавайте! — якось наче веселіше проказала сухенька пані.

— До завтра! — багатозначно поправив гість.

А йдучи додому, діставав із кишень та поїдав… пироги з капустою. Софійка гадала, що взяв їх для сина Васюні!

— Завтра ще раз вечерятиму в Дульських, позавтра — в їжакевичів, потім — знов у Дульських… Терплять мене, зарази: думають, що маю ще якісь батечкові боргові розписки, бояться, щоб не дав їм хід! Якби міг — знову їх розорив би! Ич, повід’їдалися-таки, свині! А я гарно придумав: заганяти економію! Ще тиждень-другий — і зекономлю собі на шапку!..

32. Дідусева історія

Ось вони з тітонькою Сніжаною знов у Половинчику. Як і того разу: прийшла, скомандувала, зібрала — поїхали. Софійці завтра проти ночі в зачакловану квартиру лізти, а тітоньку в Половинчик магнітом тягне!

Хоч і приємно сидіти отак біля дідуся й бабусі у холодочку за столом і сьорбати риб’ячу юшку!

— А чому ваш ліс називається Міщенським? — співала своєї дівчинка.

— Міщенський — не Міщенський, а колись, розказують, Міщенко його тримав, — одповіла бабуся. — Був у Вишнополі такий, багатий — не багатий, але земелька його якраз під Половинчиком закінчувалась отим ліском. Потім ніби до когось іншого той ліс перейшов, а люди й досі Міщенським кличуть.

— Та й сам він, кажуть, прізвище змінив. Тобто син його. Чогось йому розхотілось Міщенком бути, записався якось інакше, — втрутився дідусь. — А як? І не згадаю! Пам’ятаєш, Ліно, колись тобі розказував? — звернувся до бабусі. — Він ще із моїм дідом разом документи ходив міняти. Дідові папери у громадянську війну згоріли, мусив поновлювати. Ходив за цим до Вишнополя, там у якійсь конторі з Міщенком і здибався.

— І що? — Софійка забула про юшку, бо ковтала тепер кожнісіньке слово.

— Тільки й знаю, що якось інтересно він своє прізвище перекрутив. “Новим і чистим чоловіком зробитися хочу!” — пояснював. Тоді ж і з моїм дідом оказія сталась: переплутали його прізвище і замість Вишні Ягодою записали.

— Наше родове прізвище було Вишня? — здивувалася тітонька.

— О, це було знаменито! — Дідусь замріяно примружився. — Дід мій із Вишнополя. Кажуть, це містечко заснував могутній та здоровенний козак Вишня. Потім неподалік од його куреня церкву збудували — на моїх очах її й валили, пам’ятник поставили, блакитними ялинками обсадили.

“Та це ж біля тієї церкви я старця зустрічала!” — зметикувала Софійка.

— А я собі ще думаю, — продовжував дідусь Максим, — чи не від самого бога Вішну, що колись і на нашій землі свій босий слід залишив? Бачили над Відьминим ставком скелю з наче вдавленою гігантською ступнею? Від нього пішли дерева вишні й козаки Вишні, а потім і Вишнопіль. Дуже на те скидається!

— Ох і брехун! — похитала головою бабуся.

— Наш тато поначитувався — є що послухати, — лагідно усміхнулася тітонька. — Не второпаю тільки, як вам, наче ж освіченим людям, учителям, козакам та замандюрилося мене Сніжаною назвати? Ім’я таке, що жодне прізвище до нього не клеїться!

— Ім’я-то якраз і наше, рідне! — заперечив дідусь. — Ти ж як народилася, бабуся ніяк не могла придумати, як маєш зватися. Так — не гарно, так — застаріло, так — на собаку кинь, а в це ім’я попадеш! Тиждень минає, другий — дитина безіменна! Я вже не витримав та й кажу: коли до завтра не визначишся, назвемо іменем того, хто першим у двір зайде! І що ж? До обіду — ні душі, в обід — нікого. А під вечір — серед жовтня! — такий сніг пішов!.. От ім’я і впало з неба.

— Дідусю, а ви ніколи не хотіли переписатися знов на Вишню? — устряла Софійка.

— Хотів, а нащо? Тільки дочками Бог нагородив. Рано чи пізно заміж повискакують, навіть Ягід не стане!

— Я заміж не піду, — пробубоніла Сніжана.

— Змінювати — то вже змінювати! Яке там Вишня! На Вішну й перепишемось!.. — змела гілочкою риб’ячі кістки бабуся Ліна.

33. Пристрасті у Половинчику

Надвечір’я у бабусиному дворику все гарнішало, а тітонька Сніжана все відвертіше нудилась, ніяк не знаходила собі місця.

— Знаєш, люба племінничко, — мовила нарешті, — ходімо погуляємо!

Тітоньку тягнуло до Відьминого ставка. Софійка тихо ступала поруч.

— Дивіться: це ж дерево, за яким ховалась Франя! — Уклякла перед старим пеньком, на якому за дня возсідала стара-пресуха бабця.

— Яка Франя? — прокинулась від своїх далеких думок Сніжана. — Яке дерево? Пеньок!

Призахідне сонце виблискувало на плесі усіма барвами веселки. Ще й комарі не кусали — благодать!

Раптом і Сніжана засвітилась, повеселішала, ніби скинула сонний панцир. Вона вже не озиралася й залепетала про якісь дурниці, щедро пересипаючи їх срібним сміхом.

А он і причина тітоньчиного оживання: віддалік бовваніла постать художника. Цього разу він малював краєвид зі скелею, на якій справді проглядався відбиток величезної ступні. Все виглядало б вельми романтично, якби той малярчук на Сніжану хоч бровою повів!..