— Але ж… Та я… Добром розкидатись?.. Ну, раз так, бувайте! — Яків неохоче поплентався до дверей.
Коли за відвідувачем задзвеніли клямка та дверний ланцюжок, у коридорі зачулася радісна біганина, шкварчання, дзенькіт посуду.
39. Пророкування старця
Софійка гнівалася на себе. Вона бачила, як поступово діє прокляття, але нічого не зробила, щоб перешкодити йому! Найстаршого Кулаківського прибито мішком із власним скарбом у власному ж домі. Ще напередодні його молодшого самовпевнено-легковажного сина застрелила власна зброя. А ще до цього, казали, померла їхня матінка. Франя теж карається. Що може бути гірше від щоденної неприязні коханого чоловіка? Від безсилих заздрощів до Клави? Корній завше пам’ятатиме колишнє кохання, завше почуватиметься, як дурманом обпоєний! А те, що Лизаветі ворожка напророчила!..
Усіх Кулаківських неминуче вражає прокляття — отож виходити заміж за Вадима Кулаківського поки що було б вельми необачно й небезпечно. Також не йшло з голови почуте-побачене в іще одній мандрівці у минуле. Тоді сліпий старець дав бабуні Клаві заповітне намисто! Дав і мовив:
— Як народиться в тебе Корнієва дочка, ти одужаєш! І ще пам’ятай: захочеш собі нову долю знайти — вбери ці коралі і не скидай. Коли щастя прагнеш дітям-онукам своїм — убирати не здумай, заховай далеко й подаруй своїй доньці аж на весілля!
Ось чому прапрабабуня намиста ніколи не вдягала. Тому ні щастя не мала, ні віку довгого! Заради нас пожертвувала!
Але… Прокляття діє, а вона, Софійка, мовчки спостерігає! І досі не може вловити мить, коли зійдуться небо і земля. І, що найприкріше, їй анітрохи не хочеться рятувати цих скупеньких людців! Як там вчили на позакласному читанні, у Тичини? “Та нехай собі, як знають, божеволіють, конають!.. божеволіють, конають: нам — своє робить…”
Саме так: нам своє робить! Допоки може, Софійка робитиме все, що їй під силу!
40. Поки там що
На цій світлині, здається, Васюнин син: такий же біленький (насправді — Софійка знає — рудуватий), тільки вже в іншому, ближчому до Софійчиного, часі. І не в салоні, а десь біля огорожі.
Ну, шафонько, вперед:
— Кор-р-ралі!
— Іване, мерщій переберися в стареньке! — закомандувала якась гладкенька жіночка, що поралась у дворику. — І гайда вчити уроки!
— А ти, Катерино, сиди й не вередуй! — мовила кудись у бік призьби. — Тобі зніматись на картонку? Що там знімати?
Аж тепер Софійка помітила: на порозі, засланому ряднами, сиділа маленька худюща дівчинка і плакала. Років їй, може, із чотири, але яка ж немічна! На блідому личенятку тільки сині очі й видно.
Хлопчик вийшов у двір вже в буденних штанцях і сорочці.
— А уроки? — жінка знову за своє.
— Мамо, той вірш про Сталіна ніяк не лізе в голову!
— Ц-ц-цить, дурню! — прошипіла господиня й поспіхом озирнулась, чи ніхто не чує. — Не можна такого казати, бо заберуть і нас, як он Василенків, Жуків, Пашків, Старосвітських! Марш до хати: сиди, мовчи та диш!
Хлопчик неохоче зник за дверима. Зате біля хвіртки заманячила незнайома постать.
— Доброго здоров’я вам, хазяйко!
— Чого ви хочете, діду? — стривожилася жінка, готуючись утекти до хати.
— Дайте старому бодай шкоринку хліба.
Молодиця завагалась, а Софійка підступила ближче й мало не зойкнула: той самий старець!!! Тільки ще біліша сивина, ще довша борода, ще глибші зморшки… Це ж йому вже років зо сто, не менше! Може, він вічний?
— Зараз винесу! — Жінка побігла в сіни.
Блимав порожніми більмами, хоч, мабуть, бачив біля хатньої стіни непрохану гостю. Мабуть, чув і розмову з розчиненої кватирки:
— Багато їх бродить, усім не настачиш! — дорікнув чоловічий голос.
— Батько твій нікому не подавав: що з того? — відказала молодиця. — Дружину свою голодом заморив, а сам удавився картоплиною на чужому обіді. Та й по всьому! Чи ж годиться шматка хліба жаліти?
— Зате при такому батечкові я гарно хитрувати й маскуватись навчився! Чи інакше мала б ти усе це добро? Я все до хати тягну, недосипаю, а ти з хати? — Голос колишнього Васюні, щоправда, трохи пом’якшав.
— Кажуть, ніби під виглядом такого жебрака може ходити святий.
— Святий? А що немає ні Бога, ні святих, тебе не вчили? Злодії хіба що!
Але жінка вже вибігла у двір зі шматком сала, хлібиною і кухлем молока.
— Дякую, дочко! — Старець надпив із кухля, взяв частунок. І кивнув у бік синьоокої дівчинки: — А що то за примара на порозі сидить?
— Краще не питайте! — махнула рукою. — Дитина молодша! Таке щось із неї: не живе й не помирає, тільки очі зриває. З болячок не вилазить!..
— Купіть на базарі якнайбільшого баняка, зваріть у ньому доброго борщу і нагодуйте всіх неімущих за здравіє раби Божої… Катерини!
Але старця вже ані сліду.
— От лишень… А звідки знаєте, що її Катериною звуть? — спохопилася жінка.
— Хто ви? — нетямилась від здивування хазяйка. — Де ви пропали? Агов!