Розморені недавнім боєм і обідом, червоноармійці усе ж вишикувалися в чергу. Кожен упевнено брався до діла, хвацько випробовував усі способи (їх давно перепробував Нінин батько!), щоб осідлати кобилу.

Софійка побігла за Ніною. Зняла намисто і вхопила за шорстку руку… свою прабабусю:

— Ходімо! Там твоя Мальва!

— Хто ти? Може, приїхала з тими чужаками? — підозріливо зиркнула Ніна.

— Е-е… — зам’ялась на мить. — Потім, зараз не до того!

Дівчата побігли на сусідню вулицю.

— Тягло, твоя очірідь!

До Мальви підступав пихатий опецькуватий чоловік.

— Ех ви, шмаркачі! — гигикнув і грубо потягнув за вуздечку. Потім різко вдарив Мальву по ногах і, поки та не отямилась, ускочив у сідло.

— От-так треба! — шмагонув нещасну тварину батогом.

Тягло гордо споглядав юрбу з незвичної висоти.

— Но! — з усіх сил бухнув чобітьми по Мальвиних боках. Мальва покірно рушила. — Кобилка сілу любіт! Бистрєй! Пашла, пашла!

Конячина пішла галопом, потім швидше, швидше, швидше!.. Р-р-раз! Мальва різко спинилася й нагнула голову — хвалькуватий опецько перелетів через неї, гепнувшись просто в калюжу!

— У-у-у, Тягло — дурак! Мальва — маладєц! — зареготали в натовпі.

Ніна, забувши про все, кинулася до своєї пестунки. Та і собі радо простягла до неї породисту морду. Потім спокійно дозволила осідлати себе й велично понесла десятирічну хазяйку понад заздрісними людцями, які згори видавалися такими дрібними!..

— Сто-о-ой! — Тягло рвонув було за ними.

— Хто осідлав цю тварюку, тому вона й дістанеться!!! — задзвенів звідкись дитячий голос (Софійка вже вбрала коралі).

Від несподіванки солдати вмовкли.

— Все одно пуття з неї не буде! — вихлюпнувся з шеренги якийсь п’яненький солдатик. — Це я вам кажу! Я, Мішка Міщенков!

На п’яничку ніхто не зважав, тільки Софійка підступила ближче й придивилася. Це був двірник, чи пак дворянин Мішель! Міщенків старший син!

— Не буде пуття з панської породи! — белькотів собі під ніс. — Ця скотина слухала тільки свою дурненьку Юзю! Бідна Юзя подарувала її мені! Бідна Юзя плакала: “О Мішелю! Я ненавиджу свого підстаркуватого графа! Я тільки тепер зрозуміла, що люблю тебе, о Мішелю! Хоч ти вже одружений!” У-у-у, ці брехливі жінки! “Дарую Мальву тобі, о Мішелю! А чоловікові скажу, що пожертвувала конячку на фронт!” Потрібні мені ти й твоя бриклива конячка, що боїться кожного пострілу! “О Мішелю! О Мішелю!” — чи то перекривляв колишню наречену, чи то докоряв їй двірник-дворянин Міщенко-в.

30. Назрівають важливі події

Вечоріло, коли повернулась додому. У вітальні наввипередки з телевізором виспівував тато, з усіх сил забавляючи плаксія. А в кухні тихо жебоніли мама і… Сніжана, яка вже приїхала з села! Вони в чотири руки не стільки мили посуд, як перемивали чиїсь кісточки.

— Знаєш, я вперше побачила, що Міщенський ліс такий красивий! — мало не витьохкувала щаслива Сніжана. — Старі дерева мають особливу магію. А краєвиди! Хоч малюй!

— Міщенський ліс? А чому він так називається? — всунулась із запитанням Софійка.

— Софійка? А з ким це вона так пізно вештається?

— Я серйозно! Тітонько, це дуже важливо!

— Звісно, якби хто неважливий, ти б не гаяла з ним часу. І не тримала би півоній у вазі на почесному місці — кухонному буфеті!..

— Ну, тітусю! Я про ліс! — аж тупнула ногою.

— А я ж про що? Втім, чому він Міщенський, не цікавилась. Хоча варто. Ми он із Софійкою в Половинчику та-аке про Відьмин ставок почули!

— Розказувала. До речі, як будеш іще їхати в Половинчик, прихопи її знову, будь ласка. Вона геть захиріла в цьому Вишнополі. Ага, то що ж там у Міщенському лісі?

— Нічого, просто красиво там! — Тітоньчин голос вирівнявся.

— Аз ким ви туди ходили? — не приховувала цікавості Софійка.

— Вмовила колишню однокласницю!

— Її не Пустельницею прозивають? — лукаво замружилась.

— Софійко! Як ти можеш? — геть почервоніла Сніжана.

— І я раніше не помічала в тобі особливого потягу до пейзажів, — хитрувато докинула мама.

— Як маленькі! Змовились, чи що?

Прощаючись, вона зазирнула до вітальні й трохи попідкидала Ростика.

— Славку, в тебе можна позичити альбом якого-небудь живописця? — звернулася до тата. — Для ознайомлення!

Тато подав їй кілька лискучих фоліантів.

— Обживаєтесь потроху? — окинула оком кімнату. — Скоро й тут буде тісно!

— Таки ж тісно! — погодилась мама. — Ото тільки й волі, поки меблів нема. Речі завжди норовлять вижити з дому господарів!

Щойно зайшла до своєї кімнати, як почула, що з балкона її хтось гукає. Хто? Голос наче не Вадимів.

— Привіт… — побачила внизу… Сашка! — Ти чого?

— Спустись, є серйозна розмова!

Ой, яке все у нього серйозне! Намисто викупили, шоколадку з’їли, чого ще тут вертітись?

— Не забула? — прошепотів таємниче, коли зійшла донизу.

— Про що?

— Я порахував: через два дні, тобто ночі… Повня!!! — Його очі покругліли на все дрібненьке личко.