— Як давно тебе не бачив! — Сашко, ніяковіючи, простяг Софійці півонії. — Щодня якогось букета приберігаю, а тебе немає!

— Дякую! — примостила квіти у візочку. Натомість дістала свій сюрприз — Чорнобілку, яка любенько спала дорогою. — Ми приїхали провідати колишнього хазяїна.

— А підросла ж! — Сашко вхопив кошеня й не тямився з радощів. — А в нас новина: третій сестрі теж купили взуття. Тепер вони всі при параді, хоч і кожна при своєму. Цього літа всі троє помагатимуть мамі на роботі: вони вже дещо вміють. А я влаштувався кур’єром на одну фірмочку, поки немає навчання…

— Так, воно в тебе завжди забирало дуже багато часу! — не втрималась від шпильки. — А кур’єр — це ж, мабуть, солідно?

— Мама каже, це старший, куди пошлють… Я там і мию, і прибираю, як треба… Знаєш, — перевів на інше, — хочу купити вам із Ростиком по морозиву!

— Ой! З якого дива?

— Це мій давній план. Вибирай, яке хочеш! — Червоніючи, додав: — У межах гривні…

— Знаєш, кахи!.. Щось горло… А Ростикові — зарано!.. Кахи!

— Ну, то, може… якесь тістечко чи шоколадку? — Сашко так щиро засмутився, що мусила погодитись.

Товар відвезли до старенького сараю. Коли йшли вулицею і Сашко, хвилюючись, поглядав на вітрини кіосків, перестріли… Вадима!

— Що ти любиш? — якраз допитувався Сашко. — Можна в межах двох гривень: якщо Ростикові зарано…

Не міг вимовити цього тихіше!

— Вибери, що захочеш! — поспішно відмахнулася.

Сашко побіг до вітрини.

— Знову побачення з тим бомжиком? О, та тут і квіточки, і кіт на щастя!.. Діло вже до весілля, ще тільки обручки!.. С-с-супер!

Кулаківський уклав у ці слова всю свою в’їдливість. Кинув їх, як бомбу, а сам, гордо задерши свою вродливу голову, пішов далі.

Не знайшлася, що відповісти. А Сашка ладна була в цю хвилину… Не знати, що б йому зробила!

Він же біг задоволений і гордий:

— Я тобі таке купив!!! Шоколад із горішками! Це дуже смачно: колись я куштував!

І як на нього сердитись? Та ще й з горішками!

— Як ти вгадав? — порадувала Сашка ще більше.

— Не знаю, просто…

Софійка розламала шоколадку навпіл:

— Удвох їсти смачніше!

Сашко спершу відмовлявся, а далі щасливо погодився.

Веселі, вимурзані шоколадом, вони й не помітили Вадима, який пройшов повз них. Той хотів був іще підколоти, але тільки роззявив рота.

29. Приборкання непокірної

Частенько сумувала за Половинчиком. Згадувала, перебирала фотографії. Леле, що ж із Мальвою сталося далі? Про її появу розпитала, а про… А про решту сама дізнається — краще від усіляких розпитувань.

І Софійка, озброївшись уже знайомою світлиною — з Мальвою, прапрадідусем Павлом, прапрабабунею Горпиною і малою Ніною (прабабою), — подалася до шафи.

Вдалині залунали глухі постріли, і мандрівний фотограф поспіхом зібрав речі й попрощався.

Дівчина пригорнула свою улюбленицю Мальву і чимось почастувала.

— Ніно, годі розбещувати її цукром: закутає — робити не схоче! — вдавано сердито гримнув батько на дочку. — Тим паче, ми з нею зараз на працю: дооремо нивку.

— Може, не йшов би сьогодні, Павле? — забідкалася Горпина. — І так натомився!

— Тебе, любко, послухай, то на роботу хоч не ходи: лежи на печі та грій кості! — заперечив дідуньо (наразі молодий чоловік).

Софійка подибала вслід за ним і його конячиною. На саме поле не пішла: чого лізти в ріллю? Сіла обабіч, на вигрітому сонцем пагорку, дивилась на оранку.

На обрії з’явились вершники-червоноармійці.

Рухалися втомлено, повагом, очевидно, після недавнього бою. Раптом один із вояків щось гукнув і вказав на самотнього орача. Точніше, на його худібчину. За хвилину один із них, вусань, перебігши через поле, зразу взявся випрягати кобилу.

— Людоньки, змилуйтесь! — благав господар.

— Ти с кєм споріш, мужик? Да єслі хочеш знать, перед тобою — сам Будьонний! — не церемонився вусань. — Мєня і так каждий знаєт, а тєпєрь єщьо больше будут узнавать по такой красівай кабилє!

Софійка чула колись від дідуся, що через їхнє село проходила дивізія якогось там Будьонного.

— Це ж єдина моя годувальниця, людоньки! — прохав дідуньо.

— Ладно, нє плачь, ми тєбє замєну дадім! — помахував зброєю перед дідусевими очима.

І ведуть замість Мальви коня: сірого, волохатого. Таких Софійка на малюнках бачила, називалися кіньми Пржевальського. Але ж то дикі! Як не впрягав коня дідуньо, як не молив, не силував — усе марно! Може, він до бою і вдатний, але до роботи — ні се ні те!..

— Що це ти за чорта ведеш? — вжахнулась удома дружина.

— Правильно кажеш: чорт — він і є чорт! — сплюнув дідуньо, розказав свою невеселу пригоду і повів коня до стайні. Як гірко плакала Ніна!

Того ж дня в їхньому дворі отаборилися вояки, яких мусили ще й годувати. Ніна бігала то в погріб, то в комору, поливаючи дорогу солоними слізьми.

А на сусідній вулиці вже розпочалась ціла вистава.

— Семен Михайлович сказав: хто осідлає цю тварюку, тому вона й дістанеться! — кричали звідусіль.