Про УКРЛІТ.ORG

Загадка старого клоуна

C. 6

Нестайко Всеволод Зіновійович

Твори Нестайка
Скачати текст твору: txt (661 КБ) pdf (476 КБ)

Calibri

-A A A+

Я все забував і був вдячний Києву за це.

Та де б я не блукав, усі мандри мої закінчувалися в одному місці. На площі Перемоги. Де б я не ходив, ноги, наче самі собою, несли мене сюди, на площу Перемоги. До цирку.

Цирк!

Коли я був у другому класі, нас возили на екскурсію до Києва і повели осюди, на площу Перемоги, в цирк. До того я бачив лише окремі циркові номери по телевізору, в кіно. Але живого цирку я не бачив ніколи. Тоді вперше. І цирк справив на мене таке враження, що я буквально очманів. Я так реготав, так кричав, так підскакував, що глядачі оберталися на мене.

І дресировані ведмеді, і коні, і жонглери, і акробати, і повітряні гімнасти, і фокусник-ілюзіоніст — усе захопило мене страшенно. Але найбільше вразив мене клоун — Олег Попов.

Я закохався в нього до безтями.

Він був для мене най-, най— і ще раз най-, найталановитіший, найсимпатичніший, найвеселіший. Недосяжний, неперевершений.

Вдома, у селі, я взяв нову татову кепку, розфарбував її білою олійною фарбою на квадрати, щоб вийшла знаменита поповська "шахматка"), почепив, потім спіймав на сусідньому городі білого півника (у нас були тільки зозулясті) і в той же день на вигоні влаштував для хлопців циркову виставу. І хоча сусідський півник не хотів лягати па землю й засинати, як у Олега Попова, подзьобав мене і втік, а кепка прилипла до волосся — хлопці були дуже задоволені: оплески лунали на весь вигін. Значно менше були задоволені сусіди: оплесків не було (півник так і не знайшовся). І вже зовсім був незадоволений тато.. — кепку довелося викинути. Тато надавав мені таких оплесків нижче спини, що вистави на певний час довелося відмінити — з технічних причин.

Але ніщо вже не могло збити мене з пантелику — я вирішив раз і назавжди: буду клоуном. Як Олег Попов. Сонячним клоуном, який приносить людям радість і втіху, який примушує їх забувати свої неприємності та невдачі, свої двійки з математики, який викликає нестримний веселий сміх па всіх континентах, в усіх кутках земної кулі.

Як Олег Попов.

Як незрівнянний, неповторний Олег Попов…

Я, звичайно, розумів, що це справа майбутнього.

Клоунів-хлопчаків не буває. Акробати є, жонглери є, асистенти фокусників, антиподисти, канатохідці — артисти майже всіх циркових професій починають змалку, з дитинства. А от клоунів-дітей не буває. Тільки дорослі. Такий уже це жанр.

І я розумів, що спершу треба закінчити школу, може, навіть одслужити армію (як Юрій Нікулін — я про нього читав), а вже потім… І тому я не квапився, спокійно собі ріс, одкладаючи вирішення своєї долі на доросле життя. Що стану клоуном, сумнівів у мене не було. І смішити я вмів, і вдача в мене була весела, і взагалі воно було, як тепер кажуть, запрограмовано ще у предках моїх — не випадково ж у мене такий дід Грицько…

Тепер, я гадаю, ви розумієте, чому всі мої мандри по Києву закінчувалися на площі Перемоги, біля цирку.

Я ходив навколо цирку, дивився на афіші й зітхав.

Квитків у касі не було.

Та якби й були, я, мабуть, не наважився б купити. Чомусь я був певен, що мене не пустять самого, що поважна білетерка у червоному, обшитому золотою стрічкою мундирі суворо запитає: «А ти з ким, хлопчику?» — і міцно схопить мене за руку. Я вже навіть зарані відчував її пальці на своєму лікті.

Кілька днів я отак ходив і зітхав. І ні з чим ішов додому.

А потім придивився і помітив, що на денні вистави людей дванадцяти-тринадцяти років, таких, як я, пускають і самих.

І якось у суботу я наважився.

Квитків у касі, як я вже казав, не було. Біля цирку на сходах завжди товклося багато дорослих з дітьми, які кидалися назустріч тим, хто піднімався, з благальним «Немає зайвого? Немає?» Перехоплювати квитки у дорослих я не наважувався, навіть коли був ближче до того, в кого нарешті виявлявся зайвий.

Та от я помітив на сходах дівчинку мого віку, може, трохи старшу, яка переминалася з ноги на ногу і нерішуче позирала навколо.

Я спершу думав, що вона просто когось чекає, тата чи маму, але потім зустрівся з нею поглядом і прочитав у її очах якесь збентеження.

— Може, у тебе зайвий? — тихо спитав я.

— Зайвий, — прошепотіла вона і густо-густо почервоніла. Вона так само вміла продавати, як я купувати. «Яке їхало, таке й здибало», — сказав би мій дід Грицько.

Через дві хвилини я вже сидів у дев’ятому ряду третього сектора, і серце мов витанцьовувало в грудях. Я вдихав неповторний запах цирку — запах тирси, пудри, диких звірів і ще чогось невловимого, запах, якого ніде більше немає і який не можуть перевершити усі найпрекрасніші пахощі світу, я вдихав цей запах і, ще не побачивши жодного номера, уже був щасливий. Уперше після того, як переїхав до Києва.

А потім була вистава…

Переказати циркову виставу неможливо, її треба бачити.

Треба бачити, як під бадьорі звуки циркового оркестру вибігають на арену акробати-стрибуни. Ап! — сальто! Ап! — ще одне сальто. Подвійне.

Ап! — уже один стрибнув на плечі другому… Уся арена вирує, крутиться, каруселиться.

Нестайко В.З. Загадка старого клоуна. — К.: Веселка, 1982.
 
 
вгору