У вересні дванадцятого року, щойно подалося навчання, Фей і Фея мали приїхати в гімназію. Директор і вчителі, чекаючи гостей, стояли у віцмундирах унизу біля під’їзду. Гімназисти, хоч було попереджено до вікон не підходити, визирали з розчинених вікон. І от під’їхав розкішний екіпаж на дутих шинах. У білому, розшитому золотом генеральському кітелі сидів Фей поряд з розфуфиреною Фесю, яка тримала в руках білу з мереживом парасольку.

Тільки-но зупинився екіпаж, тільки-но рушили директор і вчителі до нього, як несподівано з вікна нашого класу вилетіла чорнильниця і… влучила в генеральський еполет. Всі завмерли. Весь кітель попечителя, права щока, бакенбарди, вуса, біле плаття Феї і її мереживна парасолька були оббризкані чорнилом.

Кілька секунд тривала німа сцена, потім Фей щось гукнув, ткнув кулаком кучера в спину, кучер шмагонув по конях, і екіпаж, завернувши за ріг, помчав униз по Бібіковському бульвару.

Директор і вчителі кинулися сходами нагору, у наш клас.

— Хто кинув чорнильницю? — білими губами тихо спитав директор.

Ми мовчали.

— Хто кинув чорнильницю? — повторив директор. Ми мовчали.

— Не вийдете з класу доти, доки не признаєтесь, — сказав директор, повернувся і зачинив за собою двері. Минула година. Директор зайшов і суворо спитав:

— Ну що? Одумалися? Ми мовчали.

— Ви мене знаєте! Я не кидаю слів на вітер. Ви не підете додому, поки не скажете. — Директор повернувся і вийшов.

Минуло ще дві години.

До нас заходили вчителі і вмовляли признатися. Ми відповідали, що нічого не знаємо.

Минуло ще дві години. Знову зайшов директор.

— Хто кинув чорнильницю?

Клас мовчав.

Директор повернувся і вийшов.

Наближався вечір.

Ми вже сиділи в класі вісім годин. Дозволялося вийти тільки на дві-три хвилини за крайньою потребою. У супроводі класного наглядача.

Сутеніло.

О десятій годині вечора знову зайшов директор, стомлений, з запаленими очима. Обвів нас пильним поглядом і востаннє тихо спитав:

— Хто кинув чорнильницю? Ми мовчали.

— Ідіть додому… — якось полегшено зітхнув директор і гордо звів голову. — Я… я пишаюсь вами! — І він швидко вийшов з класу.

Він виявився благородною людиною, наш директор. Справжнім російським інтелігентом. Він не покарав нікого. Ми одержали наочний урок честі й благородства. Не знаю вже, як він там порозумівся з попечительською радою, але Фей і Фея більше в нас не з’являлися. Здається, генерал потім взагалі відмовився від попечительства.

У нас був дружний, хороший клас. За винятком однієї поганої вівці — Ореста Слимакова. Це добре, що він застудився і не прийшов того дня в гімназію. Він би неодмінно виказав Панька Судиму (то Сулима кинув чорнильницю). Неодмінно. Слимакові завжди на всіх ябедничав класним наглядачам. І «темну» йому влаштовували, і оголошували бойкот — ніщо не діяло. Батько Слимакова працював у міському поліцейському управлінні, це в них було сімейне. Коли Слимакові на третій день після випадку з чорнильницею прийшов у гімназію і про все довідався, його аж розпирало. Гостроносе лисичкувате обличчя Слимакова кривилося від улесливої запобігливої гримаси.

— Ну, панове. Ну, що ви? Ну, скажіть!.. Ну, хто це?… Хто це? Хто кинув? Га? Я не скажу! Чесне благородне! Хрест святий, не скажу! — розмашисто хрестився він, перебігаючи від одного до другого. І волосся, завжди прилизане, рівненько розділене на проділ, куйовдилось і падало на очі, що шмигляли, як мишенята.

Але ми були невблаганні. Ми добре знали йому ціну.

Тоді, щоб помститися, Слимаков вдався до одвертої підлості.

Я в класі був найменший і найбідніший. А раз найбідніший, значить, найбільш беззахисний.

Зустрівши мене якось сам на сам, Слимаков зло примружився і сказав:

— От скажу, що це ти кинув чорнильницю… І тебе виженуть з гімназії з вовчим білетом. От скажу!

Я похолов. Сім’я наша жила сутужно. Щоб підробити, батько брав роботу додому. Всі надії покладалися на моє майбутнє, на те, що я вивчусь і, як казав батько, «стану людиною».

Звісно, якщо Слимаков піде до попечителя і скаже, йому повірять. Попечителю головне, щоб знайшовся винуватець, щоб було кого покарати. І мене виженуть. Ніякий директор не зможе мене захистити.

Слимаков відчув мій страх і злорадно всміхнувся.

— Тож-то… Так от, принось завтра Шерлока Холмса, може, й не скажу.

Так почався його підлий шантаж. Я приносив йому книжки, цукерки, перебивні картинки, пера, ножики й таке інше. Але найчастіше він вимагав від мене оті серії «сищицької» літератури, які я змушений був купувати для нього на базарі. Мені дедалі важче було це робити. Грошей не вистачало. Я вже давно не снідав, витрачаючи на «сищиків» усе, що мама давала мені на сніданки. Але цього виявилося мало.

Слимаков, прочитавши чергову серію, одразу ж перепродував її комусь із гімназистів. І вимагав нової.

Наближалися канікули.

Слимаков уже третій день вимагає від мене нового Ніка Картера, але я щоразу чимось відмагався — у мене зовсім не було грошей (навіть на сніданки у ці дні мама не давала, бо ми сиділи без копійки).