— А буряки хто копатиме? Ми з бабою? Чи піонери? Чи студенти приїжджі?
— Техніка.
— Скоро вже й технікою тією керувати нікому буде, як усе трудове селянство у город повтікає. Оно на Кривому Хуторі самі старі баби лишилися. І один дід. Цілий рік тільки й роблять, що з двору в двір на поминки ходять.
— Не треба такої сумної, батьку, співати. На вас це не схоже. А розвиток цивілізації не зупиниш. Майбутнє за містом, а не за Кривим Хутором. За технікою, за механізацією, за наукою. І якщо я можу щось зробити для цього, чого інший не зробить, то хіба… — Тато зітхнув, і мені стало шкода його — авжеж, нелегко йому полишати рідне село, де він народивсь і прожив усе життя своє, оцей двір полишати з лелечим гніздом на сухому бересті, криницю, садок яблуневий (яких тільки сортів тут нема!), город, леваду за городом, річку, верби понад нею, явори, гай березовий — увесь отой краєвид наш, що аж очі вбирає до щімкого солодкого болю, як каже моя мама.
— Все одно ти перекинчик, — і собі зітхнув дід.
— Не перекинчик тато, не перекинчик! — вигукнув я. — І не був ніколи ним.
— Ти, Стьопко, як пень, — усміхнувся дід Грицько. — Голова — як казан, а розуму ні ложки. Ще пошкодуєш там, у місті, за селом, ще не раз попозітхаєш, а може, й заплачеш. Запам’ятай!
— То що ж, батьку, по-вашому, й не рипнутися нікуди? Так? Га? — жалібно-жалібно скривився тато. Я боявся, щоб він раптом не заплакав.
— Ну, гаразд уже, годі, гаразд! — весело засміявся враз дід Грицько. — То я вас на міцність перевіряв. А то, звісно, важко покидати насиджене гніздо, боляче одриватися від коріння, але крила орлові не для того дані, щоб обмахуватися ними у спеку та комарів одганяти. Лети, синку! Покажи світові, на що ти здатен. Великому кораблеві — великого й плавання. І годі вже вам, дівчата, сирість у хаті розводити. Ти ще, Оксано, може, його й переплюнеш. Героєм Соцпраці станеш. Ти гака метка, що… Держись, Дарницький шовкокомбінат! Держись, Києве!
Отак змінилося моє життя. Отак з сільського хлопця став я киянином.
Переїхали ми, звичайно, не одразу. Спершу переїхав тато. Дали йому гуртожиток, півроку жив він у гуртожитку і писав нам листи. Довгі ніжні листи, які мати вечорами вголос читала мені, бабі й дідові Грицьку. Тато, звісно, скучав за нами, але був захоплений новою роботою. В майстерні Інституту, механіки Академії наук йому доручили разом з іншими майстрами виготовити унікальний експериментальний механізм. І тато, мабуть, блискуче виявив усі свої здібності. Бо вже через півроку дали йому окрему двокімнатну квартиру.
— А що? Який «добридень», таке й «доброго здоров’я», —ховаючи за усмішкою гордість, сказав дід Грицько. — Ми ще там усім носа втремо.
— Еге ж! — хмикнула, усміхаючись, баба. — Який батько, такий син — викрали з бочки сир.
— А що? А що? — півником закозирився дід. — Таки розумного батька син! А що? Я таки теж способний був, я…
— Еге ж! Способний! Баляндраси розпускати та коники викидати.
— Це ти, ти крила мені вкоротила, налигачем до кілка припнула. Якби не ти, я б. уже всю землю обійшов, знаменитим мандрівником став.
— Мовчи вже! Тур мені Хейєрдал найшовся! Мандруй оно на город та урви огірків на салат. Пржевальський.
Колись у далекі юнацькі часи дід Грицько намірявся гайнути з села у захоплюючі мандри по індійських джунглях. Та несподівано закохався у бабу Галю, струнку чорноброву тоді красуню, і…
Дід Грицько був невисокий на зріст, непоказний, але такий гострий на язик, такий дотепник, перший на селі жартун і базікало, що найстрункіші, найвродливіші парубки в’янули поряд з ним, як скошена трава. І ще були в діда Грицька очі такі голубі, прозорі й чисті, як травневе небо. Вони й зараз такі, цвітуть на дідовому обличчі, як волошки нев’янучі. І не встояла баба Галя. Гавкнули мандри на віки вічні…Я дуже люблю свого діда.
У всіх діди серйозні, поважні. Дід Терентій. Дід Максим. Дід Роман Йосипович. А мій неповажний, несерйозний, хлоп’якуватий якийсь. Дід Грицько. Як ото в дитинстві Грицьком кликали, так усе життя до самісінької старості лишився. Ніхто його, здається, в житті по батькові Григорієм Григоровичем і не назвав ніколи. Грицько та й Грицько. І він сам, мабуть, здивувався б і образився навіть, якби хтось його Григорієм Григоровичем назвав. Бо оте «Грицько» у людей звучало не образливо, а ніжно.
Усі в селі дуже люблять мого діда. Жодне свято, жодне весілля, проводи в армію, жодні хрестини (чи пак «свято новонароджених», як научає секретар нашої сільради) не обходяться без діда Грицька. Він завжди головний заводіяка, промовець, виголошувач різних кумедних тостів. І що вже сміху від його теревенів!
Правда, баба Галя часом не витримує і смикає діда Грицька за полу:
— Та сядь уже, іроде, помовч трохи, дай людям слово сказати, ніхто через тебе рота розтулити не може. На оно закуси хоча б, а то тільки ковть та ковть. — І пиріжком дідові рота заткне. Та минає хвилина-друга, пережує дід пиріжка і знову за своє. Може дід Грицько і з когось посміятися, але більше із себе самого кепкує, різні кумедні історії про себе вигадує, аби смішно було.