Про УКРЛІТ.ORG

Загадка старого клоуна

C. 3

Нестайко Всеволод Зіновійович

Твори Нестайка
Скачати текст твору: txt (661 КБ) pdf (476 КБ)

Calibri

-A A A+

Про те, як він під час війни на передовій у сильний туман до німців «у расположеніє» забрів, німці якраз обідали, він і свій котелок кухарю підставив, пообідав з німцями, покурив і, захопивши «на десерт» «язика», назад повернувся. Такий туман був!..

То про змагання наввипередки з вовком.

То про те, як узимку ненароком під лід провалився, проплив і в ополонці, де наш колишній завклубом рибу ловив, голову вистромив та: «Здрастуйте, Олександре Степановичу!» Той так і вкляк — зомлів.

Чого тільки не розказував про себе дід Грицько!

І хоч баба Галя завжди бурчала при цьому: «От старий кловен! Ну ж розпуска губу, ну!» — але очі в неї сміялися, іскристо промінились, і не могли Вони приховати ніжності.

Вдачею я пішов у діда.

Тато в мене серйозний, поміркований, розважливий. А я — шалапут.

— Весь у діда! — наче з осудом каже бабуся Галя, але очі в неї теж проміняться і сміються.

— Не дрейф, — підморгує мені дід Грицько. — Такі, брат, вдачі, як у нас з тобою, не підряд, а через покоління народжуються. Бо інакше не було б порядку.

Але якщо тільки про порядок дбати, то було б дуже нудно жити. Найвеселіше ж буває саме тоді, коли немає порядку.

У кожному класі є жевжик, який порушує порядок, який крутиться на уроках, наче йому голки в штани насипали, підскакує. Кидає вчительці репліки, робить гримаси і взагалі викаблучується, як тільки може. Аби тільки всі сміялися. Аби тільки розвеселити товариство.

У нашому класі таким жевжиком був я.

І от…

РОЗДІЛ II
Шостий «Б». І нащо ми переїхали у цей Київ?!.

Ми прибули до Києва уранці. Ми їхали з-за Дніпра, через Дарницю, повз Березняки, мимо Видубицького монастиря.

І після Дарницького плетива рейок, після білих багатовіконних березняківських новобудов раптом ступила з-за обрію нам назустріч велична срібляста постать Вітчизни-матері (знаменитий київський меморіал) і золотисто засяяли на срімких кучеряво-зелених кручах цибулясті бані Печерської лаври. А за ними танули у ранковому серпанку і готель «Київ», і Володимирська гірка, і будинок ЦК комсомолу, і іграшково тендітна Андріївська церква…

Щось наче штовхнуло мене в груди — я вперше відчув, що я в Києві.

Тато зустрів нас на пероні з квітами, збуджено-метушливий і якийсь незвичний. Щось у ньому вже було невловимо міське, чого не було ні в мамі, ні в дідові, який приїхав разом з нами допомагати влаштовуватися, ні, звичайно, в мені.

Я це одразу відчув.

Квартира була порожня й лунка. В одній кімнаті стояли попід стінами три однаковісіньких алюніміевих розкладушки і лупав більмуватим оком телевізор. У другій нічого не стояло, тільки в кутку було навалено в безладді різних ящиків, мішків, пакунків — наші речі, три дні тому привезені колгоспною машиною.

Лише кухня була обставлена. Новенький стіл, табуретки, шафи й холодильник сяяли, як у магазині.

— О! Молодець, синку! — поплескав дід Грицько тата по плечу, зайшовши на кухню. — Зразу видно хазяйську дитину. Знаєш, з чого починати треба. Щоб було де сісти та борщу з’їсти.

Я одразу ж вискочив на балкон. В усій квартирі найбільше мені сподобалися ванна і балкон. Балкон був великий, довгий, з двома дверима — одні з кімнати, другі з кухні, — хоч у футбола на ньому грай.

Наш будинок стояв на бульварі Дружби Народів біля Печерського мосту, квартира на дванадцятому поверсі, і з балкона видно було далеко-далеко, аж ген за Дніпро, за білі нові масиви, за огорнуті сизим маревом заводи, за сині лісові далі…

Здавалося, ще трохи звестися навшпиньки, витягнути шию, підскочити — і побачиш за обрієм рідне село. І хлопців-однокласників побачиш, і дружків своїх Василя та Андрійка, і вчительку Марію Степанівну, і завуча Володимира Свиридовича, і руду Гафійку Остапчук із сьомого класу…

Я й не думав, що мене так проводжатимуть. Прийшов увесь наш клас, і Марія Степанівна, і татків друг завуч Володимир Свиридович. Принесли квіти. І говорили якісь гарні слова. А Марія Степанівна обняла мене, пригорнула:

— Ти ж пиши, Стьопочко, не забувай нас. Хоч і багато ти мені крові попсував, але я ж тебе, шалапута, люблю.

І я, дурний, не витримав і заплакав. Василь з Андрійком поодвертались і теж зашморгали носами.

А коли ми вже сідали в машину, щоб їхати на станцію, я весь час озирався. Мені дуже хотілося хоч на мить побачити оту руду Гафійку Остапчук із сьомого класу, що жила за чотири хати від нас. І тільки як ми вже від’їжджали, я таки побачив її. Вона вийшла з-за льоху і, приклавши козирком долоню до очей, дивилася нам услід. Руде її волосся аж горіло на сонці і осявало все їхнє подвір’я, всю вулицю, весь світ.

Я підскочив і замахав їй рукою, ледь не перевалившись через борт машини. Вона звела руку і помахала мені теж. Серце мов аж зайшлося від радості. До самісінького поїзда я був щасливий.

І тепер, дивлячись з балкона, я наче бачив отам, за обрієм, руду Гафійку, яка стояла коло льоху і махала мені рукою. І серце моє стискалося.

Нестайко В.З. Загадка старого клоуна. — К.: Веселка, 1982.
 
 
вгору