— Недавно, — признавсь я. І, дивна річ, раптом мені самому захотілося розказати йому про себе. От бувають такі люди, яким чогось хочеться відкритися, розказати про себе. Чак був саме таким. Хвилин за десять він уже знав про мене все.

— Ти гарний хлопець. — Чак поклав руку мені на плече. — Я не помилився в тобі. І недаремно мені захотілось познайомитися з тобою. ТИ нагадав мені далеке моє дитинство, коли я вперше захопився цирком, і одну загадку, яку я так і не зміг розгадати протягом усього мого життя. Зараз я такий старий, що боюсь, не зможу вже сам цього зробити. Ти б не хотів допомогти мені?

— Я? А я хіба зможу?

— Гадаю, що так. Інакше я не звернувся б до тебе.

— Тоді звичайно! Я згоден. Що може бути цікавішого, ніж розгадування загадок?! Я готовий, Хоч зараз.

— Ні. Зараз уже пізно. Тобі треба додому. Ти без обіду вже другу виставу дивишся. А от завтра… Після школи. Коли зробиш уроки. Зможеш прийти до цирку?

— Авжеж. Годині… годині о третій.

— Ну, о третій, може, ти не встигнеш. Давай о четвертій. Я тебе чекатиму біля цирку. Домовились?

— Домовились.

— Бувай здоровий, Стьопо!

— До побачення, Чак!

Ми попрощалися на Бессарабці. Він пішов назад. А я побіг на п’ятнадцятий тролейбус.

Я був збуджений, наче в моєму житті відбулося щось дуже значне й важливе.

Тієї ночі снилося мені рідне село. Левада, на ній кінь, білий-білий як сніг. А на коні дід Грицько, молодий, кучерявий, у клоунському костюмі. Кудись мене кличе і таємничо підморгує. І мені радісно, і я біжу йому назустріч легко-легко, ледь торкаючись землі.

З отим радісним настроєм я й прокинувся. Відразу згадав Чака і нашу сьогоднішню зустріч.

У школі ніхто мене сьогодні чогось не дражнив, не дзижчав мухою, не гавкав. І п’ятірку я одержав з літератури. І двадцять копійок на вулиці знайшов. Усе складалося напрочуд добре. Я навіть трошечки збентежився — чи не готує мені доля якоїсь капості. Так же завжди буває: коли надто вже везе, доля тобі зненацька підніжку — раз! — і ти прямісінько носом у калюжу.

Може, обдурив мене Чак — не прийде. Чи захворів, може… Такий же старенький! І я його більше не побачу. І ніколи не дізнаюся про оту велику загадку, якої він не міг розгадати впродовж усього свого життя. І вже здавалося мені, що тепер мов власне життя без тієї загадки втратить увесь сенс.

Серце моє калатало в грудях, як шкільний дзвоник, коли я наближався до цирку.

Прийде чи не прийде?

Прийде чи не прийде?..

Я здаля побачив його.

Він сидів на лавочці у скверику біля цирку.

— Здрастуйте! — підбіг я до нього.

— А, здоров-здоров, Степане! — привітно усміхнувся мені Чак. — Спасибі, що прийшов. Сідай.

Я сів поряд з ним. Він по-особливому усміхався — наче одразу усіма своїми зморшками.

— Уроки поробив?

— Поробив.

— Значить, не поспішаєш?

— Ні.

— Ну, гаразд. — Чак знову якось загадково усміхнувся. — Тоді почнемо… Спочатку я мушу розказати тобі трохи про себе. Народивсь я і все своє життя прожив у Києві. На оцій от вулиці. — Він показав рукою. — Кінотеатр «Перемога» бачиш? Вулиця Чкалова. Колись, у часи мого дитинства, вона називалася Мало-Володимирська, а потім Столипінська. Після того як у 1911 році у Київському оперному театрі вбили прем’єр-міністра Росії, кривавого Столипіна. Його везли ще живого по нашій вулиці у лікарню Маковського, яка була там угорі. Всю вулицю соломою вистелили.

Столипін прибув до Києва разом з царем і з його «августійшою», як тоді говорили, родиною на відкриття пам’ятника Олександру ІІ. Та не про це мова… Батько мій працював дрібним чиновником в Управлінні Південно-Західної залізниці. Я вчився в гімназії. Це я тобі розказую про той час, коли я вперше дізнався про таємницю старого клоуна. Про неї буде мова. А почалося все із зустрічі отут, на цьому самому місці, де ми з тобою сидимо. За дивною примхою долі саме тут побудували потім цирк. Тоді, сімдесят років тому, тут був базар. Офіційно вів називався Галицький, але всі називали його Єврейський базар, Євбаз. На прилеглих до нього вулицях Дмитрівській, Златоустівській, Бульварно-Кудрявській у підвалах і халупах жила єврейська біднота, якій не дозволялося жити в центрі міста. Це була так звана «черта оседлости». Я часто бував тут (ми жили за два квартали, на Мало-Володимирській). Базар був грандіозний. Посередині — церква святого Іоанна Златоуста, так звана Залізна церква, а навколо неї рундуки, крамнички, лавки, прилавки, з навісами, без навісів, а головне — розкладки просто на землі, під ногами, на якійсь ряднині, газеті чи й просто так… Чого там тільки не було! Від новенького сяючого міддю гасового примуса, якими тоді широко користувалися, до поламаного гребінця. Але мене найбільше цікавили книжкові розкладки, де продавалися випуски серій «сищицької», як тоді казали, літератури: «Пещера Лейхтвейса», пригоди Ната Пінкертона, Ніка Картера, Шерлока Холмса, американського сищика Джона Вільсона, російського сищика Івана Путиліна та багато інших. Всі гімназисти захоплювалися тоді «сищицькою» літературою. Всім хотілося подвигів, небезпек, погонь і взагалі захоплюючих пригод. Учивсь я тоді в третьому класі Сьомої київської гімназії, на Тимофіївській вулиці (тепер вулиця Михайла Коцюбинського) майже на розі Бібіковського бульвару (так тоді називався бульвар Шевченка). Попечителем нашої гімназії був генерал, товстий, з пишними вусами й бакенбардами, не пам’ятаю вже його прізвище. Дуже пихатий і неприємний. Але ще неприємнішою була його дружина, «попечительша». З бридливим виразом обличчя вона обходила стрій гімназистів в актовому залі і, де побачила у кого якусь плямку на рукаві, абощо, тикала пальцем і цідила крізь зуби: «Що це? Фе!» І учня лишали без обіду. Ми прозвали її Фея (від слова «фе»). А попечителя прозвали Фей (теж від слова «фе»).