У нову школу ходив записувати мене тато. Я, звісно, ходив разом з ним.

Чимось та школа нагадала мені нашу нову квартиру. Теж порожня, теж лунка й так само пахла вапном, крейдою, оліфою. І шпінгалети на вікнах так само не зачинялися. І шибки заляпані фарбою. У коридорі стояли козли. Мабуть, щойно закінчився ремонт.

Ота безлюдна лунка порожнеча, ота запахуща після ремонтна холодна сирість були непривітні й одразу нагнали на мене тугу.

І туга та була передвісником невеселих моїх днів у новій школі.

Хто коли-небудь хоч раз був новачком у класі, той прекрасно знає, яке ж то гидке, гнітюче почуття, який принизливий трепетливий неспокій огортає тебе з першої ж миті під цікавими глузливо-вичікувальними поглядами, що зустрічають тебе всюди, куди не озирнешся ти, куди не поткнешся.

Де ти, вдачо моя весела?

Чого покинула мене, втікаючи холодними мурашками кудись у п’яти? Що ж я робитиму без тебе? Сам-один серед них усіх? Пожди! Не тікай! Не лишай мене!

Та хіба втримаєш?

Сміх і гумор, веселий настрій — то дуже тонка, делікатна штука. Мить — та й уже. І як не старайся ти — не вимучиш із себе сміху, коли у тобі його нема.

Недарма казав завжди дід Грицько: «Хоч плач і не втирайся, а в тугу не вдавайся. Туга — лиха подруга. Кидай лихом об землю і не журись. Журбою поля не перейдеш, горя не здолаєш. Не давай журбі їздити на собі».

Ех-хе-хе!.. Легко сказати — не давай, а коли…

Коли я тільки вперше переступив поріг отого злополучного шостого «Б» класу, якесь недобре передчуття охопило мене.

— О! Новачок! — дзвінко вигукнув із задньої парти чорнявий хлопець у джинсовій курточці.

— Новачок! Новачок! — майже одноголосно підхопили двоє невисоких кругловидих хлопчаків, які сиділи за першою партою.

Бу-бух! — наче щось вибухнуло. Всі посхоплювалися з своїх місць і вмить оточили мене з усіх боків.

— Звідки, пане, будете? — глузливо-ввічливо спитав чорнявий.

— З села Витребеньки, звідси далеченько, іти прямо, де велика яма, потім з-за рогу навприсядки через дорогу, потім трохи проповзти на пузі у тому лузі, де Іван теля пасе, от і все! — бадьоро відтарабанив я зарані придумане.

— Диви! Язикатий який. Га? — обернувся чорнявий до мордатенького, рум’яного, як яблуко, хлопця.

— Язикатий, нахаба! — кивнув той.

— Тихого пса й муха куса! — хвацько відповів я.

— Ну, дурному псові усе мухи в голові, — усміхнувся чорнявий, і всі зареготали.

Я знітився.

Сміх буває різний. Одна річ, коли сміються з твоїх жартів, дотепів, зовсім інша, коли сміються з тебе… Перший сміх — то радість, я його страшенно любив, заради нього був готовий на все.

Другого сміху я завжди боявся.

Я стояв, опустивши голову. Щоки мої палали. А вони сміялися, а вони сміялися.

Виручив мене дзвоник. Усі кинулися по місцях. Зайшла вчителька. Висока, струнка, гарна. Не вчителька — королева.

Вона посадила мене на вільне місце біля гостроносої дівчини в окулярах. І почала урок.

«Нічого! Нічого страшного не сталося, — заспокоював я себе. — Подумаєш, одна невдала репліка!.. Я ще себе покажу. Я ще себе покажу!»

Але показати себе я так і не зміг. Ще до кінця уроків я зрозумів: жевжики, дотепники їм у класі були не потрібні. Вони мали своїх. І не одного, а одразу двох. Головний — лідер класу Ігор Дмитруха, отой чорнявий, у джинсовій курточці, і підспівувач його, шепелявий, мордатенький, рум’яний, як яблуко, Валера Галушкинський. Вони виступали у парі, як Тарапунька і Штепсель.

В окремих випадках до них підпрягалися ще й оті двоє маленьких з першої парти — Лесик Спасокукоцький та Стасик Кукуевицький.

П’ятий їм був зовсім ні до чого. Як п’яте колесо у возі.

«На пасіці не розмахуй руками», — казав завжди дід Грицько. І, якби я ото не вискакував одразу із своїми жартами, може б, вони й прийняли мене з першого дня у свій гурт. Якби я повівся скромненько, тихо, то потім можна було б і позмагатися у дотепності з ними, навіть із самим Ігорем Дмитрухою, і потроху-потроху завоювати їхню симпатію та прихильність.

А так…

А так став я посміховиськом.

— Ну як там справи з мухами?

— Ой, стривайте-стривайте, щось у нього в голові, здається, дзижчить.

— Привіт, Муха!

— Гав-гав!

— Дз-з-з!

Навіть нещасний Льоня Монькін, з якого до мене, як я потім дізнався, усі в класі кепкували, зрадівши, що є йому нарешті заміна, дзижчав мені услід мухою.

І я, перший жартун і дотепник у своїй школі, гострого слова чийого боялись навіть старшокласники, я, онук відомого на все село діда Грицька, тут перетворився раптом на якусь ганчірку, об яку витирали ноги всі, хто хотів.

Я розумів, що я сам винен, — не треба було мені ото ляпати про пса й муху, та від того ставало ще важче.

Дома мого настрою ніхто не помічав. Тато був так захоплений своєю роботою, що часто працював і в суботу та в неділю. Його дуже хвалили, а Іван Михайлович сказав, що тато згодом, може, навіть дістане колись почесне звання «феллоу». Поки що в нас у Радянському Союзі є тільки один представник цього всесвітнього товариства висококласних майстрів. Це Фелікс Равдонікас із Ленінграда. Про нього навіть фільм по телевізору показували.