Ми зійшли з трамвая і попрямували тихими вуличками повз знамениті куренівські сади й городи, що постачали перекупок усіх київських базарів фруктами й овочами.

Адреси старого Хихині ми не знали. Треба було напитувати.

Але тодішня Куренівка не відрізнялася від звичайного села.

Тут усі один одного добре знали. І перша ж зустрічна молодиця з наче акуратно випиляною трикутною щербиною у передньому зубі, в якої Чак спитав, одразу й вказала нам дорогу.

Хихиня жив на порослому дерезою горбі над яром у благенькій, критій очеретом хатинці-курені, може, в одному з останніх козацьких куренів, які дали колись назву Куренівці.

Впритул біля хатки росла старезна висока розложиста груша, яка вже майже не родила. Тільки одна гілка була рясно всіяна дрібними жовтенькими «лимонками».

Більше дерев у садибі не було. За хатою — невеликий город. Зате весь двір засаджено квітами. І рожі, і айстри, і флокси, і чорнобривці… Чого тільки не було, як на пізній осінній час.

Молодиця, якій було по дорозі, поки йшли, встигла розказати Чакові, що старий Хихиня — дивак-одинак, живе сам, бідує, перебивається, як то кажуть, з хліба на воду, але завжди веселий, завжди співає, вирощує квіти і роздає людям. Особливо якщо побачить, що хтось сумний. Люди вважають його несповна розуму, але люблять. Звати його Федот, але всі на Куренівці називають його Хихиня (за те, що весь час хихикає).

Показавши курінь Хихині, молодиця попрощалася й пішла собі вулицею далі, навіть не спитавши, нащо гімназистові раптом знадобився старий куренівський дивак.

Ми ще не знали, що ми робитимемо. Точного плану не було. Та й справді — не прийдеш же просто так і не спитаєш: «А скажіть-но, діду, будь ласка, де росте весел-зілля, сміх-трава, яка робить людей веселими й дотепними, гараздими радісно сміятися і всіх веселити?»

Якби можна було — давно б уже люди знали таємницю отого весел-зілля.

Спершу треба хоч просто глянути на старого, який нібито знає ту дивну таємницю. Чи дома він зараз? Може, пішов десь блукати по лісах, по ярах, долинах, без мети й потреби, просто так міряючи ногами землю.

У дворі біля хати не було нікого. І не чути нічого. Безлюддя.

І раптом…

— Пильнуйте! — стиха (хоч ніхто й не міг мене почути) гукнув я до Чака. — Там хтось крадеться!

Чак присів за кущем дерези.

Річ у тім, що я злетів трохи вгору, щоб роздивитися, і побачив, як від яру, злодійкувато озираючись, пригинцем підкрадався до куреня якийсь панок у котелку. На старого Хихиню він був не схожий — молодий, чепурненький, добре одягнений.

Так само злодійкувато озираючись, панок зайшов на подвір’я, зупинився, завмер, прислухаючись, — зробив стойку, наче мисливський пес, навіть ногу одну підняв. Потім навшпиньках підійшов до дверей. Двері були незамкнені. Вони стиха рипнули, коли панок, прочинивши їх, зайшов усередину. Дії панка були явно підозрілі. «Невже шпик?» — подумав я.

Ніколи не бачив я живих поліцейських шпиків.

Користуючись своєю невидимістю, я посунув за панком у хату.

Нервуючи, панок хапливо нишпорив по хаті, щось шукав: зазирав у всі кутки, в запічок, у підпіл, тремтячими руками одчинив незамкнену скриню, старезну, почорнілу, в якій лежало якесь шмаття, довго рився у тому шматті.

Образів у хаті не було. Замість них у кутку висіла невелика картина — козак Мамай, схрестивши ноги, грав на кобзі, сидячи під дубом. Поруч стояв кінь.

Пайок поліз рукою за картину.

І раптом хтось заграв на сопілці і почувся сміх:

— Хи-хи-хи-хи-хи…

Панок так і вклякнув перед картиною. Сміх линув невідомо звідки.

Аж я рота роззявив. Здавалося, що сміється козак Мамай з картини.

Панок панічно закрутив на всі боки головою, роззираючись.

І нарешті побачив: зі стелі, з квадратного отвору, що вів на горище, визирала голова — велика, сива, з великим носом, з товстими губами, які розтягалися в усмішці.

— Хи-хи-хи-хи-хи!.. Здрастуйте, пане! Хи-хи-хи-хи!

Голова зникла, замість неї з горища звісилися великі порепані босі ноги, і в хату легко навіть не стрибнув, а просто зліз без усякої драбини високий кощавий дід у домотканих штанях і сорочці. У руках він тримав сопілку.

Сива коротка борода в діда Хихині росла не всуціль, а наче на узліссі, окремими кущиками, і це робило його обличчя зовсім кумедним.

— Діду! Це… ви? — розгублено пробелькотів панок. — А ви ж… ви…

То був Рудий Август. Я впізнав його, тільки коли він заговорив, — по голосу. Я бачив його двічі — один раз у гримі клоуна, тоді, в цирку, і вдруге під час окупації, коли обличчя його було спотворене шрамом. І ніколи б не подумав, що оцей чистенький панок — то він.

Але то був він.

— Не поїхав я, хи-хи-хи-хи… Не поїхав, — торжествуюче сміявся Хихиня. — Лишився. Хи-хи-хи-хи. Ти думав, що обдурив мене, одіслав старого по насіння, — знаєш, що я квіти люблю, а сам, бач… Ех ти! Нишпорка! Ну що, знайшов що-небудь? Хи-хи-хи-хи!

Рудий Август підповз на колінах до старого і заскиглив, як цуценя.