Чи, може, я просто потроху… той, з’їжджаю з глузду, і в мене якісь дивні галюцинації?

Але ж зараз я думаю нормально. І нормально бачу. І реагую нормально. І талон у тролейбусі пробив (ненормальний, напевне, їхав би зайцем). І бабусі місцем поступився. А коли наді мною стояла молода, запаморочливо пахнуча парфумами противна тьотя, я дивився у вікно, наче її не бачу. Цілком нормально.

І все в тих наших подорожах у минуле абсолютно логічне, все вв’язане й послідовне.

Ні, не з’їжджаю я з глузду. Ні.

Але що ж тоді відбувається?

Що?

РОЗДІЛ IX
Так от вона, таємнича новина Спасокукоцького! Сурен Григорян.
«Не слухай його! Це ж Муха!..» — «Здрастуй, Стьопо!..»

На другий день про моє до Тусі «кохання» ніхто й не згадав. Бо сталася подія, яка примусила всіх забути про це.

Тільки-но почався перший урок, двері розчинилися і до класу ввійшла наша класна керівничка Ліна Митрофанівна, ведучи за руку чорнявого кумедного хлопчика з довгим носом.

— Пробачте, Ольго Степанівно, — ввічливо всміхнулася вона до вчительки географії, чий був зараз урок.

— Будь ласка, Ліно Митрофанівно, — так само ввічливо всміхнулася до неї вчителька географії.

Ліна Митрофанівна стала в третю позицію (як каже мій дід Грицько) і урочисто, наче перед мікрофоном, сказала:

— Діти! Знайомтеся! — Вона погладила чорнявого носаня по голові. — Це хлопчик з братньої Вірменії. Сурен Григорян. Він приїхав зніматися в новому кінофільмі студії імені Довженка. Протягом місяця він житиме в Києві й ходитиме тут до школи, вчитиметься в нашому класі. Я сподіваюсь, що всі ми дружньо поставимося до нього, не будемо кривдити його, а будемо йому допомагати. Правда?

Так от вона, таємнича новина Спасокукоцького!

Всі розгублено мовчали.

Тоді Сурен Григорян рішуче хитнув головою і відповів за нас:

— Правда! — Потім підморгнув нам і додав: — Вони такі. Я їх знаю.

Всі засміялися.

Незважаючи на великий ніс, він був страшенно симпатичний, цей вірменський хлопчик Сурен Григорян. Та й то — хіба б узяли зніматися в кіно несимпатичного? Завжди ж такі конкурси влаштовують, одного з тисячі вибирають!

На першій перерві з класу не вийшов ніхто. Всі обступили парту, за якою сидів Сурен, і, навалюючись один на одного, штовхаючись і намагаючись просунутись якнайближче, слухали.

Коли продзвенів дзвоник на другий урок, ми вже все знали.

Він приїхав учора. Навіть не приїхав, а прилетів літаком.

Гратиме у дорослому фільмі маленьку, так звану епізодичну роль, майже без слів. Але зайнятий у кількох епізодах і тому зніматиметься цілий місяць.

Приїхав з батьками. Батьки його будівельники. Монтажники вищого розряду. Зупинилися вони у своїх друзів Бондаренків, теж будівельників, з якими батьки подружили в Ташкенті, коли відбудовували узбецьку столицю після землетрусу.

Поки Сурен зніматиметься, батьки працюватимуть разом з Бондаренками на одному з київських будівництв. Так спеціально, домовились. По-перше, щоб не розлучатися з сином. По-друге, щоб добре подивитися Київ, про який стільки начулися від Бондаренків, але в якому ніколи раніше не були.

А на кіностудію Сурен ходитиме з дідусем Акопом, який теж приїхав. Отак!

Після третього уроку наш шостий «Б» вже був знаменитий на всю школу. З усіх класів бігали дивитися на Мурена. Навіть двометрові вусаті акселерати-десятикласники десь аж з-під стелі просовували голови у наші двері, роззявляючи від цікавості роти.

Ігор Дмитруха сяяв. Обнявши Мурена за плечі, він водив його на перервах по всій школі, щось показував і, захлинаючись, говорив, говорив, говорив. Без угаву.

Галушкинський, Монькін, Спасокукоцький та Кукуєвицький, як цуцики, ходили слідом.

Дівчата перешіптувалися, роблено прискаючи від сміху.

Я стояв у коридорі біля вікна й тільки зітхав.

Сурен сподобався всім. Усім без винятку. Він просто не міг не сподобатися. Хоч би що він зробив, хоч би що сказав, як би він не скривився, все було симпатично, І як він, розповідаючи, розмахував рукою, різко викидаючи її вгору, — було симпатично. І як він примружував око. І як нахиляв голову, слухаючи. Все було симпатично.

І всім хотілося з ним поговорити, щось його спитати, щось сказати. І він кожному усміхався, кожному підморгував, кожному щось відповідав.

Я згадав чогось Юрія Нікуліна, знаменитого клоуна і такого ж знаменитого кіноактора, і від цієї згадки Сурен мені став ще симпатичніший.

І от, коли він в обнімку з Ігорем Дмитрухою проходив повз мене, я зустрівся з ним поглядом і… не витримав.

— А… а в нас у селі теж колись знімали кіно, — затнувшись, сказав я. — І…

— Ха! — вигукнув, перебивши мене, Ігор. — А в нас у квартирі газ, а у вас? — Потім, як завжди, кумедно скривився і задзижчав: — Дз-з-з!.. Ану, відскоч на півтора вареника, Муха!.. Це ж Муха! Не слухай його, Сурен! Це муха! Дзижчить завжди таке, що й купи не тримається. Ходімо!

Сурен якось дивно подивився на мене, розгублено усміхнувся і, нічого не сказавши, пішов, бо Ігор тягнув його далі.