— Чудово! Як в аптеці! —відрапортував я.

Чак узяв мене за руку.

І знову попливло у мене все перед очима…

РОЗДІЛ X
Поділ. Куренівка. Пригода в халупі старого Хихині. «Як там у вас, у вісімдесят другому?»
Я одержую ціпком по голові.

Бом!.. Бом!.. Бом!..

Малиновий передзвін церковних дзвонів линув, здається, звідусюди.

Я стояв поряд з Чаком-гімназистом на забрукованій площі Богдана Хмельницького проти Присутствених місць.

— У Софії дзвонять і в Михайлівському Золотоверхому, — сказав Чак і кивнув у бік фунікулера, де, обгороджений таким же муром, як і Софія, виблискував золоченими банями собор і стриміла триярусна дзвіниця з голубою банею, по якій були розкидані золоті зірки.

— Ходімо спустимося на Поділ, а там уже трамваєм на Куренівку.

За Присутственими місцями, проти Першого Київського комерційного училища (тепер це середня школа № 6), оточений деревами, стояв пам’ятник.

— Пам’ятник княгині Ользі, — сказав Чак. — Робота Івана Петровича Кавалерідзе, — відомого київського скульптора, кінорежисера і драматурга, який, до речі, вчився у тій же сьомій гімназії, що і я, тільки на кілька років раніше.

На високому постаменті стояла княгиня, а обабіч неї на нижчих — з правого боку, як пояснив Чак, — перші слов’янські просвітителі Кирило і Мефодій, який тримав рукопис-абетку, з лівого — Андрій Первозванний з патерицею, отой самий біблійний апостол, перший з дванадцяти, про якого згадує київський літописець Нестор у своїй «Повісті временних літ», що йому нібито дві тисячі років тому заманулося помандрувати з Херсонеса, або, як його ще називали, Корсуня (це де тепер Севастополь), у Рим, і посунув він чомусь угору по Дніпру (географії не знав, чи що) і на місці теперішнього Києва вийшов спеціально на берег, тицьнув тут патерицею і сказав учням, що були з ним:

— Хлопці! Ото, щоб ви знали, буде тут ве-ели-ике місто! Чесне слово! Я вам кажу!

І поїхав далі через Новгород на Рим.

А минуло ще років п’ятсот, і Кий, Щек, Хорив і сестричка їхня Либідь, хоча не були християнами і про апостола Андрія Первозванного й гадки не мали, справді заснували тут місто й назвали його на честь старшого брата — Київ. Так пише Нестор.

Повз Михайлівський Золотоверхий монастир, торохкочучи по вибоїстій дорозі, їхала селянська підвода. З одного боку рядочком, звісивши ноги і тримаючись обома руками за полудрабок, з напруженими обличчями, дивлячись прямо перед собою, сиділо троє вгодованих монахів. Від тряски все в монахів трусилося й підстрибувало: і бороди, і щоки, і червоні носи, і хрести на грудях, і запилюжені чоботи, що визирали з-під довгих чорних підрясників.

Поминувши Михайлівський монастир, ми підійшли до фунікулера.

«Михайлівський механічний підйом. Інженер А. А. Абрагамсон», — прочитав я вивіску на верхньому павільйоні.

Чак опустив монетку, турнікет клацнув, пропускаючи його. Я невагомо пролинув услід. Зайшли ми у вагончик і посунули вниз.

З віконця «механічного підйому» видно було Дніпро, по якому, плескаючи колесами по воді, пароплавчик з довгою трубою тягнув баржу.

Труханів острів з хатками й вулицями робітничої слобідки був якийсь незвичайний. І палива задніпровська, без Воскресенських і Русанівських білобудинчастих масивів, без заводських труб, рівна, лісисто-зелена, теж була незвичайна.

Тільки панорама Подолу з безліччю дахів наче знайоміша, хоча, звичайно, будинки були нижчі й більше стриміло хрестів.

«Механічний підйом» спустив нас не до самого низу, як це робиться тепер, а десь до півгори.

Звідти ми вже пішки дійшли до метушливого, гамірного Подолу. Тут стояв неймовірний галас. Рипіли вози, вйокали візники, іржали коні, і — гала-галала-галала — на сотні голосів вигукували, кричали, торгувалися, сміялися і лаялися…

Куди там навіть тому Євбазу!

Весь Поділ був запруджений возами, заставлений нескінченними лавками й рундуками, над ними напнуті брудні брезентові тенти і чорні парасольки.

Посередині Подільської площі випиналася кам’яна халабуда з колонами і з архангелом нагорі.

Під тою халабудою (або ротондою, як її називають архітектори) був фонтан, де якийсь дядечко змагався з левом.

— Знаменитий подільський фонтан «Самсон», або «Філіціал», — шепнув мені Чак тихо, щоб не привертати нічиєї уваги. — Вісімнадцяте сторіччя. Автор — відомий київський архітектор Григорович-Барський, який і народився на Подолі. Цей фонтан нещодавно підбудували спеціально до 1500-річчя Києва.

Біля фонтана юрмилися, штовхаючись, люди, здебільшого калічні, хлюпаючи на себе водою, яка вважалася, мабуть, цілющою.

Сіли ми на маленький деренчливий трамвайчик, і потарабанив він нас через увесь Поділ на Куренівку, повз брудні немощені подільські вулички з розбитими вибоїстими коліями, мимо дерев’яних скособочених будиночків, критих бляхою, з ґаночками під дашками, з віконницями, з білими вишиваними фіранками на вікнах.

За Кирилівською церквою зарясніли сади. Почалась Куренівка.