А Туся Мороз, яка стояла неподалік, подивилася на мене з такою жалістю, з. якою дивляться тільки на бідне, зацьковане, миршаве кошеня.

Уся кров кинулася мені в обличчя. Щоки спалахнули вогнем. Ніколи, ніколи не відчував я такого розпачу, такої образи, такого сорому. Ніколи не було мені так гірко.

Я одвернувся до вікна й прикусив губу, щоб не заплакати.

Дооре, що продзвенів дзвоник.

— Він грубіян. Не звертай на нього уваги, — шепнула мені на уроці Туся. Але від її співчуття мені стало ще гіркіше.

Як я ненавидів у цю мить свій шостий «Б»! «Нащо ви мені всі потрібні! — з безсилою люттю думав я. — Обійдусь я і без вас. Обійдуся!»

До кінця уроків сидів я, як та хмара. Настрій був — гірше бути не може. Ще й від Ліни Митрофанівни зауваження заробив. Бо, ясна річ, слухав її пояснення неуважно й повторити те, що вона пояснювала, не зміг.

Була в мене в цей час голова, як казан, а розуму — ні ложки.

Правду каже мій дід Грицько: «Одна біда йде, другу за руку веде. Як починає на тебе щось валитися, то тільки встигай журитися».

Вийшов я після уроків такий, як ото приречені після суду виходять.

Та тільки звернув з шкільного ґанку на вулицю, як несподівано почув:

— Добрий день, Стьопо! Чого це ми такі сумні й невеселі? Підвів голову. Глип! — старий Чак стоїть біля школи, усміхається привітно.

— О! Здрастуйте! А ви як тут?

— Та до тебе ж прийшов. На побачення. Але бачу, мабуть, невчасно. Що сталося? Двійок нахапав? З хлопцями побився, чи що?

— Та ні! Все гаразд! Усе о’кей! — усміхнувся я, бо й справді настрій у мене одразу підскочив — хмару мою паче вітром здуло. — Чесно! Чесно! Все о’кей! Але як ви знайшли мене?

— Овва! Велике діло опеньки! Ти ж мені казав, у якій школі вчишся, то що я — вже й школу знайти не годен?

І те, що він сказав знайоме дідове Грицькове «велике діло опеньки», зовсім розвеселило мене.

Повз нас пройшла Туся Мороз. Глянула з цікавістю на старого Чака. усміхнулася привітно йому. І мені усміхнулася — видно, потішена тим, що я повеселішав.

Я їй весело підморгнув.

Хай не думає, що я нюні розпустив через отого Ігоря Дмитруху! Мене так просто не звалиш!

Туся підстрибом побігла на тролейбус.

— Так усе в тебе, кажеш, о’кей? — перепитав Чак. —А уроків на завтра багато?

— Трохи е, — зітхнув я. — Але години на дві — дві з половиною… А що?

— Ти знаєш… — Чак якось кумедно, одним пальцем почухав потилицю. — Думав я, думав над тими словами Рудого Августа про весел-зілля, сміх-траву, і подумав, що все-таки треба було б відвідати того куренівського діда старого Хихиню… Балачки балачками, а не буває диму без вогню. Не хотілося б мені помирати, не перевіривши тих балачок. Га?

— Авжеж! Авжеж! Треба перевірити! А як же! — загорівся я.

— І знову без твоєї допомоги мені не обійтись. Того разу все відбувалося зі мною так, як і справді було тоді, в минулому. А на цей раз мені доведеться робити те, чого я тоді в дійсності не робив. Отже, є риск — якщо зроблю щось не так, наражусь на небезпеку — вмить подорож моя в минуле перерветься. Тільки треба мені, щоб ти був поряд: у разі чого — підстрахуєш мене, закінчиш, так би мовити, «операцію» сам. Згоден?

— Питаєте! Звичайно, згоден! Дуже згоден!

— Так от, іди додому. Обідай, роби уроки. А о пів на п’яту приходь. Тільки не до цирку, а на площу Богдана Хмельницького, у скверик, там, де мідний лев. Знаєш?

— Аякже! Знаю прекрасно. Спина того лева аж блищить, дитячими штаньми відполірована. А чого туди?

— Бо в мене там справа. Я туди зараз їду. Буду там у Літературному музеї. Біля Софії. А тобі ж байдуже куди — чи до цирку, чи до площі Богдана. Правда? До Богдана, по-моєму, навіть ближче. Доїдеш шістдесят другим автобусом до площі Ленінського Комсомолу, а потім повз новий Музей Леніна по вулиці Героїв Революції вгору піднімешся та й усе.

— Та й усе, — весело погодивсь я.

— Ну, біжи! До зустрічі.

І я побіг додому, а Чак пішов на тролейбус, щоб їхати на площу Богдана Хмельницького у Літературний музей.

«Мабуть, над книжкою працює. Спогади, мемуари пише. А то що йому інакше в Літературному музеї робити?» — подумав я.

Дома, пообідавши, я з таким ентузіазмом узявся за уроки, що аж стіл захитався. І все в мене виходило, все в мене робилося напрочуд ловко й швидко. Наче хто в моїй голові ліхтаря засвітив — так ясно стало. Я навіть підспівував-підмугикував сам собі, уроки роблячи. Коли є охота, то є й робота.

Не зогледівся, як і поробив уроки. А задано було, чесно кажучи, багатенько. Я ото похвалився Чакові, але як почав, то боявся, що не встигну, доведеться на вечір лишати. Але не довелося. До чотирьох годин усе геть-чисто поробив.

І зі спокійним серцем погнав на площу Богдана.

Ми наче змовилися — підійшли до того мідного лева майже одночасно. Я ще здаля побачив, як старий Чак переходив вулицю, наближаючись до скверика.

— О! Молодець! Ну, як уроки? — цими словами зустрів мене Чак.