Я з хвилюванням дивився на старого Стороженка, не в змозі нічим допомогти йому. Мені ж іще треба було виконати прохання Чака.
— Роби зі мною що хочеш, — байдуже мовив Стороженко. — Але все це марно.
— Зробити неважко. У нас тут такі спеціалісти, що з мертвого витягнуть те, що треба. Але ти такий, старий і немічний, що я боюсь, як би ти одразу не став трупом після першої зустрічі з ними. Тому я зроблю перерву, дам тобі можливість добре подумати й усе зважити. Якщо ти даєш нам весел-зілля, ти вільний. Я не стану навіть мститися. Тобі й так недовго лишилося. Якщо ні — життєвий досвід і фантазія мусять тобі підказати, що на тебе чекає. Невже тобі так хочеться помучитись перед смертю? Подумай! То дурниця, що ти кажеш, ніби старий і тобі вже нічого не страшно. Навпаки. Чим старіша людина, тим більше вона боїться смерті. Іди й подумай. — Август натиснув кнопку, зайшов солдат.
Стороженко хотів, мабуть, щось сказати, потім передумав, тільки махнув рукою і мовчки вийшов. Я, звичайно, — слідом за ним.
Солдат вів його довгим коридором.
Одні з дверей розчинилися, і звідти вивели трьох — закривавлених, у подертих червоних футболках. Коли я розказав Чакові потім про цю зустріч і описав тих трьох, він сказав, що це були, мабуть, футболісти київського «Динамо», учасники знаменитого «матчу смерті». Лишившись в окупованому Києві, вони зіграли кілька матчів, як команда Четвертого хлібозаводу, з німецькими військовими командами. Здебільшого на стадіоні «Зеніт» на вулиці Керосинній. Тепер це стадіон «Старт», і там поставлено пам’ятник героям-динамівцям. А вулицю названо ім’ям Шолуденка — розвідника, який перший увірвався на танку в окупований Київ і загинув на його вулицях.
З розгромним рахунком (11 : 0, 13 : 0) вигравали динамівці в червоних футболках у фашистів. І кожен гол кияни сприймали захоплено, як удар по ненависних окупантах. Це був масовий вияв патріотизму. І до німців нарешті дійшло. Після матчу з командою «Люфтваффе» (повітряних сил) динамівців заарештували і згодом розстріляли (у лютому 1943 року).
Німець завів Стороженка до камери у підвалі. Я прослизнув слідом.
Коли грюкнули двері і клацнув замок, я на мить відчув жах.
Я розумів, що мені ніщо не загрожує, що в крайньому разі я негайно повернуся в сучасність, але було моторошно відчувати себе замкненим у камері-одиночці гестапо.
Не можна було гаяти ні хвилини. Я мусив виконати прохання Чака, мусив устигнути сказати Стороженкові, чому Чак одвернувся від нього.
— Петре Петровичу… П’ер!.. — почав я і одразу відчув холодну сирість, якою тягло від стін камери.
— Га? — Стороженко здригнувся, здивовано глянувши на мене.
Не даючи йому опам’ятатись, я відразу виклав скоромовкою все, що мав сказати.
І знову так, як на базарі, коли він упізнав Чака, зморшки на чолі його розгладились і обличчя освітилось усмішкою.
— Спасибі… Добре, що сказав, А то я вже думав… — І враз брови його вражено піднялися. — Стривай! А ти як же тут опинився? Чи, може, я марю… — Він торкнувся рукою свого чола.
Я навіть не встиг нічого сказати. Двері враз рвучко відчинилися, і до камери вскочив Рудий Август.
— Що?! Підпільник? З в’язанкою? На базарі? Де?! — він кинувся до мене. Певно, в камері були вмонтовані мікрофони, і він чув усе, що я сказав Стороженкові.
Але простягнута рука Августа не торкнулася мене. З несподіваною для свого віку спритністю Стороженко скочив і схопив обома руками його за горло.
Вони покотилися по підлозі. Рудий Август захрипів.
До камери вбіг гестапівець з автоматом.
Пролунали постріли. Я закричав. І все зникло…
…Рука Чака ніжно обіймала мене за плечі. Ми сиділи на лавочці біля цирку на площі Перемоги.
— Ну що? — тихо спитав Чак. Я розповів йому все.
— Спасибі тобі, Стьопо, — пригорнув він мене до себе. — Важко мені було б іти з цього світу з тим тягарем на серці. Спасибі!
— А він таки загинув? — спитав я.
— Загинув, Стьопо. Але й Августа забрав з собою.
— А як П’єр опинився в Києві?
— Не знаю… Може, потягло під старість на місце, де минула молодість, де знав він усіх і де почалося його кохання. Це буває у старих людей. — Чак невесело усміхнувся. — Ну, ще раз спасибі тобі, Стьопо! Бувай здоровий!
І знову він не сказав, чи зустрінемося ми, чи ні. Просто встав, попрощався і пішов. І, перейшовши вулицю, одразу зник з очей.
У голові в мене гуло, земля хиталася під ногами, як у перші секунди після каруселі.
Я сів на тролейбус і поїхав додому. Спершу сімнадцятим до Хрещатика, потім п’ятнадцятим до Печерського моста.
Зійшовши з сімнадцятого, я подивився вздовж красеня Хрещатика. І відчув дивне незвичайне почуття. Щойно я бачив цей Хрещатик у страшних руїнах. І от він простягнувся переді мною, білий, у багряно-жовтому шумовинні осінніх дерев. Голова йшла обертом.
Чи справді бачив я ті руїни, чи це мені привиділося?
Що відбувається зі мною?
Що це за дивна людина — Чак?
Як він переносить мене в минуле? Справді за допомогою гіпнозу, навіяння чи…