Гестапівець розчинив якісь двері, і вони зайшли.

Гестапівець сів за стіл, закурив сигарету.

Старий Стороженко стояв, опустивши сиву голову.

— Ну, здрастуй, П’єр! — усміхнувся гестапівець і зняв темні окуляри.

— Август? — здивовано прошепотів Стороженко. Так, це був Рудий Август. Тепер і я впізнав його. По голосу. Обличчя його перетинав шрам.

— Не думав я, що зустрінемось, — одкинувши назад голову, примружився Август.

— І я не думав, — зітхнув Стороженко.

— Іду сьогодні по базару — очам своїм не повірив: невже, думаю, ти? Придивився — ти! Наказав поліцаєві, щоб тебе привів. Не хотілося, щоб перше твоє враження від зустрічі було зіпсоване вульгарною базарною обстановкою. Хотілося, щоб це відбулося у пристойнішому, ха-ха-ха, місці. Ми ж з тобою все-таки артисти. Любимо ефекти. Ха-ха-ха! — Він був дуже задоволений собою.

Стороженко похмуро мовчав.

— Та ти сідай, сідай, — наче лиш тепер помітивши, що той стоїть, мовив Август. — Ти ж уже старенький, либонь, ноги не тримають, років же на п’ятнадцять за мене старший. Ех-хе-хе. Минуло життя… Що ж це ти у більшовиків кращої долі не заробив — кинули вони тебе, як непотріб, старцюєш на базарі. І в цирку ти наче не виступав у них. Я цікавився. Наче не виступав.

— Не виступав, — тихо сказав Стороженко.

— Чого ж це? Революція дала усім такі можливості. «Хто був нічим, той стане всім…» — співається у вашому «Інтернаціоналі». А ти ж такий талановитий. І раптом… Ай-яй-яй… Чи, може, тебе на гастролі до Сибіру одправили… Ха-ха-ха!

— Ні…

— Стривай! А де Тереза? Вона ж тоді вижила, мені казали… І ви потім наче побралися.

— Вона померла від тифу у громадянську…

— А-а, тоді ясно. Ти не зміг кривлятися на арені після цього. Диви!.. Така любов! Хто б подумав?! І все-таки талант у тебе є. Є! Я дивився сьогодні, як ти «виступав». Люди сміялися. А в умовах окупації, горя, неволі, голоду примусити людей сміятися — це неабияка річ.

— Може, зараз людям усмішка потрібніша, ніж будь-коли. Для того, щоб вижити…

— Можливо.

— А ти, я бачу, теж з цирком розпрощався. Ти, кажуть, так несподівано зник тоді. Ні речей з дому не взяв, нічого. Всі були певні, що з тобою щось сталося, у Дніпрі втонув абощо.

— Ні, не втонув. Такі, як я, не тонуть, — самовдоволення так і лізло з нього. — Я зрозумів, що цирк — це пустий номер. Кинув усе й зайнявся комерцією. Через рік мав свій магазин у Читі.

А в сімнадцятому вже було три магазини. Солідна фірма. З більшовиками мені було, як ти розумієш, не по дорозі. Батьки мої — німці. В Мюнхені жив мій рідний дядько. Я й поїхав до нього. У тридцять третьому я був разом з фюрером… І от бачиш — ти старцюєш на базарі, а я сиджу тут. Мене дуже шанують як спеціаліста з російського питання. У мене замок у Тюрінгії і вілла на Топліцзеє.

— Розумію… — похитав головою Стороженко.

— Ні, ти ще нічого не розумієш, — одкинув назад голову і примружився Август. — Ти що думаєш, що я привів тебе сюди, щоб поговорити про цирк, згадати молодість. Ха-ха-ха!.. Ні-і! Я надто ділова людина, щоб дозволити собі таку платонічну дурницю. У мене до тебе справа.

— Яка?

— Пам’ятаєш, ти хотів мене убити, і я назвав тоді ім’я куренівського діда Хихині, який знав таємницю весел-зілля, сміх-трави. Стривай!.. Я знаю! Ти зараз почнеш говорити, що ти не був у нього, нічого не знаєш і тому подібне. Так от, попереджаю, не витрачай фосфору і не говори. Я не повірю жодному твоєму слову. Я за цей час навчився добре розуміти психологію людей. Без знання людської психології в гестапо нічого робити. Ти був у Хихині. Ти не міг не піти до нього хоча б із звичайної людської цікавості. Ти не міг собі відмовити у приємності познайомитися з незвичайною людиною, яка знає секрет весел-зілля, чудодійної сміх-трави, здатної робити людей веселими, а отже, щасливими. І ти ходив. І тобі Хихиня відкрив секрет. Я це зрозумів сьогодні на базарі. Звичайно, відкрив. Бо ти сподобався йому…

Стороженко уважно слухав і все пильніше й пильніше вдивлявся у Рудого Августа. І раптом… зареготів.

Не знаю, чи стіни гестапо чули коли-небудь такий гучний і щиро веселий регіт заарештованого.

— Смійся, смійся! — кивав головою Август. — Це тільки доводить, що я правий. Смійся!

— Ха-ха-ха! Я сміюсь, бо паршиві, виходить, у вас справи, коли вам так знадобилося весел-зілля. Невесело вам, значить… Ха-ха-ха!

— Ти, здається, забув, де ти сидиш, — процідив крізь зуби Рудий Август. — Мені б не хотілося одразу вести тебе у підвал.

— Не лякай мене, гнидо! — зневажливо глянув на нього Стороженко. — Я вже старий чоловік. І мені вже нічого не страшно. Я не знаю секрету весел-зілля, але якби й знав, ніколи не відкрив би тобі його.

— Ти знаєш! І відкриєш! Просто це займе трохи більше часу, ніж могло б зайняти. Зваж, звідси ніхто не втікав і не втече. Ці стіни дуже надійні.

Август не знав, що у березні сорок третього звідси, з внутрішньої тюрми гестапо, втече підпільник. Це була єдина за всю історію втеча звідси. Правда, жінка, в якої він сховався, на другий день виказала його, виявилася зрадницею. Про це розповів мені потім Чак.