Другий елемент народности в літературі – се епічні та ліричні форми народної поезії. Окрім прозаїчного й поетичного народного язика, принцип народности в літературі захоплює ще глибше, захоплює ті блискучі поетичні фарби, котрими обсипана прозаїчна народна мова, котрими закидані українські народні пісні, вся народна поезія в казках, приказках, загадках, колядках та щедрівках. В прозаїчній мові і в народних усних поетичних творах є свої ідіоми, свої епічні та ліричні форми, і в кожної національности свої окромні, часом зовсім непохожі на інші. На скільки народ багатший фантазією, серцем, розумом, на стільки виразніші в його ідіоми, блискучіші епічні та ліричні форми. Бідніший духом народ має бідніші поетичні епічні форми, часом грубі, часом недоладні.

Українська усна народна поезія дуже виділяється 3 своїми блискучими фарбами. Вона вся закидана букетами поезії, [цілими покосами поетичних квіток] 4, так що тямучий український писальник, не нагинаючись, може сміл иво загрібати цілі оберемки квіток і обсипати ними свої твори.

Епічні та ліричні поетичні форми в українській народній поезії виявляються в цілих картинах, в метафорах, в символізмі, часом в глибокій іронії, а часом в гіперболах. Розгорніть багаті збірники народних українських пісень – і ви зразу примітите те багатство, котрим пересипані народні думи, пісні, приказки, загадки, колядки. От перед вами розгортуються цілі картини, де людська жизнь, людське чуття, людське горе й радість прирівнюються до пишних картин, взятих з природи. В козацьких думах, наприклад, кривава битва прирівнюється до пира; поле, закидане трупами, – до поля, закиданого снопами, – зовсім так, як і в "Слові о полку Ігоревім". Нещаслива людська жизнь прирівнюється до зораного поля, виораного мислями, заволоченого чорними очима, политого слізьми. Важке становище людської душі описується в піснях як крута кам’яна гора, [вкрита полином, як важка робота лупати кам’яну гору] 5. Шум діброви, гудіння бору, шум темної хмари, широка пустиня моря служить в піснях символами великого горя, а тихий шелест листу в лісі назначує людський поговір, людську славу. Зелений гай, літня дощова хмара, невеличка річка з бродом, ставок служать символами світлого становища людської душі, радости, кохання. Сади в цвіту – то щасливе кохання, сади без цвіту або з опавшим цвітом – то нещасливе кохання. Широкий степ, широке море часто бувають в піснях символами волі. Нещаслива, трудна жизнь, нещасливе кохання часто описується в піснях в образі перепливання бистрої річки або потопання в Дунаї, тоді як човник та весельце стрічаються там, де говориться про щасливе женихання та про кохання. Похилене од вітру дерево назначує журбу, пряме дерево – веселість. Вся українська природа, всі рослини й птиці служать в народних піснях і в живій розмові поетичними символами. Кучерявий дуб – то веселий парубок; червона калина, висока тополя, вишня та черешня – то дівчина; порубана калина – то дівчина, що вийшла заміж. Голубка воркує – то дівчина співає, голубка гуде – то дівчина сумує; зозуля кує – то дівчина плаче. Голуби в парі, качки на ставочку – то щасливе кохання, вихід заміж за милого. Важка хода лебедів та гусей по воді – то гірка жизнь із нелюбом. Орел, що високо літає, вороний кінь, що в полі виграває, злучається з такими випадками в жизні козака, коли він сидить в неволі і завидує широкій волі. Ясна зоря, ясне сонце – служать символом дівочої краси; повний місяць – то парубоча краса.

Іронія й гіпербола виявляється в народній поезії в своїх окромних формах, дуже виразних, різких та ущипливих. Про гордого чоловіка, напр., кажуть, що він пишається, як собака в човні; про нечесного кажуть, що він чесний, як жидівський патинок. З лінивого сміються, що він так квапиться до роботи, як жид молотити. Про поганого кажуть, що він гарний, як свиня в дощ, як собака на морозі, як копиця в дощову годину; що він процвітає, як макуха під лавкою; що він білий, як циганська литка, що в його очі карі, як морква, стан тоненький, як бодня, шия, хоч обіддя гни, мордою, хоч пацюки бий, ніс, як цибуля, руки, як макітри, рот, як верша; як вигляне в вікно, то собаки три дні брешуть; як подивиться, то молоко кисне.

Краса дівоча й парубоча в українській народній поезії обмальовується окромними незвичайно пишними й поетичними фарбами. Про гарну дівчину кажуть, що вона гарна, як квіточка, як ясочка, як зірочка, як у саду вишня та черешня, як тополя, [як рожа] 6, як червона калина в лузі, як ла стівка, як зозуля в гаю, як сіно в годину, як мак, як сонце, як золото. Про гарне дівоче лице кажуть, що з його хоч води напийся, хоч видивись, хоч малюй. Про гарні дівочі брови кажуть, що вони тоненькі, як шнурок, як шовкова нитка, що вони гнуться колесом, що одна брова варта вола, другій брові й ціни нема; гарні очі описуються, як терен, вкритий росою, як вишня на дощі, гарні губи, як рожевий лист, як листочок барвінку, [солодкі] 7, як мед. Дівчина співає, як соловейко, як ластівка щебече. Гарний парубок обписується в піснях, як дуб кучерявий, як зелений байрак; в його лице рум’яне, вуси чорні, чуб, як барвінок, він рівний, як хвоїна, стрибкий, як живчик, як живе срібло, повний, як огірочок, чорнявий, як чорнобровець, гарний, як гвоздик, кучерявий, як васильок, як любисток, як барвінок, гарний, як повний місяць; як гляне соколом, орлом, то в дівчини серце в’яне, а на дівчині вінок цвіте.