Приступимо теперечки до третього, найновішого принципу сьогочасних літератур, до народности в літературі. Тепер, коли європейські літератури стали вже національними, вони ще далеко не стали народними, конечне в самому широкому розумінню сього слова. В європейських літературах вже проявились народні поети, що описують жизнь мужиків таки мужичою сільською мовою: Еркман-Шатріян у французів, Бернс – у англічан, Ауербах і багато інших – у німців, Кольцов, Н. Успенський – у великоросів. Але не вважаючи на те, згадані нами літератури ще далеко не стали народними. В давніх європейських літературах, що виросли на клясичному й романтичному ґрунті, ще багато зосталось старого, традиційного і в формі і в змісті, і в язиці, і в дусі самої поезії, од чого їм дуже трудно одчепитись. Мужичі сільські слова й вирази, образи мужичої поезії європейські літератури приймають, не можна сказати, щоб з великою охотою. Реальні французькі теперішні писальники, брати Ґонкури, Е. Золя, що почали обписувати міщанську жизнь, зачепили сільську й почали набивати мужичих слів в свої твори, довго не подобалися французам, а Золя, не вважаючи на свій блискучий талант, і досі бореться з романтичними писальниками, з традиційним літературним смаком французів, і поборов не більше, як половину своїх літературних супротивників. Французькі критики просто ґвалтують проти його, за його мужичий та міщанський язик, за його реалізм в поезії. Великоруські солідні органи, як "Вестник Европы" і навіть "Отечественные Записки", так само напалися недавно на Максимова й Немировича-Данченка за те, що вони пишуть зовсім мужичим, сільським язиком, до котрого не привикла великоруська просвічена публіка, а петербурзький комітет грамотности, оповістивши премію за біографію Петра I, просто поставив умову, щоб язик біографії не був підроблений під мужичий, хоч конечно біографію будуть читати не пани, а мужики. . .
Так-то принцип народности, як самий недавній, ще не зовсім прийнявся в теперішніх європейських літературах, хоч почав уже вбиватися в палки і всисатися в літературу, як вода в суху землю. Європейські літератури вже стають і повинні стати швидко зовсім народними.
Що ж таке народність в літературі? Як її розуміти?
Принцип народности в літературі складається з кількох елементів: перший елемент – се народний язик, яким говорить народ, чи, просто сказати, мужики. Там, де література розвивається на давньому літературному язиці, що має багато слів, вже вимерлих в устах живого народу, або забрав слова з іншого язика, як великоруський з церковнослов’янського, там народний, мужичий язик повинен всисатись в літературний, книжний язик, ввійти в його з м’ясом, з кістками, з жилами і зовсім переформувати його на інший живий народний лад. В нових літературах, як українська, чеська, болгарська і інші, народний мужичий язик повинен лягти як ґрунт, повинен лягти увесь в сирому становищі, який він є в устах народу та в його усних творах. Живий народний язик вносить в книжки інший граматичний склад. Замісць довгих книжних періодів (в німців часом завдовшки з листок), котрими ніколи не говорив ні один народ на світі, народна річ вносить в книжки рубану, уривчасту мову, швидку, шпарку й живу, як сама жизнь. Нехай про одно те саме діло розкаже вчений чоловік таки українським язиком і про те саме діло розкаже сільська цікава баба. Вчений чоловік безперемінно буде сукати довгі стрічки по книжному звичаю, а сільська баба так чесне язиком, як кресалом, що аж посипляться іскри поезії. Синтаксис її мови буде шашкований, повний викрикників, нерозвитий граматично, але живий, іскряний. Для літератури взірцем книжного язика повинен бути іменно язик сільської ба би, з її синтаксисом. Книжний літературний український язик повинен вироблюватись на ґрунті живого сільського язика, вигрібаючи з його нову термінологію, змінюючи суфікси, приставляючи їх до кореня народного язика, він не повинен шукати нових слів в інших слов’янських язиках, хоч би і в церковнослов’янському, а розвиватись на основі народних українських вимов: наддніпрянської, галицької, поліської, навіть чорно-руської (коло Вільна) і білоруської (коло Могилева, Мінська та Вітебська), котрі мають один, спільний з українським лексикон слів. Народні провінціяльні вимови дають часом несподівано дуже добрі терміни для літературного українського язика.
В основі поетичного книжного язика повинен лягти язик народної пісні, так щоб вірші поета були зовсім похожі на вірші народної пісні. В декотрих літературах і тепер уже поети починають наближати вірші до народної пісні. Так, з великоруських поетів зовсім народними віршами писали Кольцов і Некрасов. В українській книжній поезії народна пісня зразу лягла в основу, як пишний ориґінал. Шевченко в своїх творах поклав в основі народну пісню і підняв народну поезію високо, не зміняючи ні на кришку ні її форми, ні вмісту, так що Еміль Дюран в журналі "Revue de deux mondes" призначує Шевченкові таку роль, відносно до українських народних козацьких та гайдамацьких пісень, яку мав Гомер для грецьких народних героїчних поем; Шевченко, як каже Дюран, зумів зібрати й скупити народний епос і повести його далі в щиро народному дусі. Хто перший раз брав у руки Шевченка, той помилявся, думаючи, що то народні пісні. Більше бути народним поетом вже нема куди!