Про УКРЛІТ.ORG

Непотрібність великоруської літератури для України і для слов'янщини

C. 1
Скачати текст твору: txt (292 КБ) pdf (229 КБ)

Calibri

-A A A+

Трактат складається з двох частин.

Вперше його опубліковано анонімно під назвою "Сьогочасне літературне прямування": першу частину – у журналі "Правда (Часть літературно-наукова). Річник ХI-ий". — Львів, 1878. — Том II. — С. 1-41; другу – у літературному додатку до того ж журналу: "Літературний збірник. В доповненє XIII річника часописи "Правда", уложений Володимиром Барвінським, докінчений Іваном Франком". – Львів, 1884. – С. 195-231.

Інтервал у 6 років між публікацією 1-ої і 2-ої частин був зумовлений тим, що через брак коштів журнал виходив з великими перервами. Видання здійснювалося накладом Товариства ім. Шевченка.

Найперше свідчення про авторство твору знаходимо у листі І. Франка 26. Х11. 1878 р. до О. Рошкевич, де він переказує своїй нареченій зміст упорядкованого спільно з М. Павликом збірника "Молот" і не без бравади додає: "На кінці буде ще надрукована моя рецензія на другий том літературної "Правди" [. . . ], а іменно на статтю Левицького (автора "Хмар", "Джері", "Причепи") "Літературне прямування новіших літератур" – п. Левицького сокрушаю вельми і висказую рішуче деякі думки, щоб покінчити спори з нашими естетиками-правдянами" (Франко І. Зібр. тв. : У 50 т. – К., 1986. – Т. 48. – С. 133).

Твір подається під назвою "Непотрібність. . . " (Замість назви "Сьогочасне літературне прямування"). Підставу повернути авторову назву дає дослідження автографа твору, яке провів акад. С. Єфремов у монографії про письменника. Дослідник описав очолений І. Нечуєм-Левицьким таємний гурток його кишенівських приятелів-інтелектуалів, їх зібрання, обмін літературними новинами, рефератами, С. Єфремов пише: "Пам’яткою цих зібраннів лишилась надзвичайно цікава праця Левицького – "Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини", видрукована під заголовком "Сьогочасне літературне прямування". З нею й виступив автор якраз на згаданих товариських зібраннях, пробуючи дати ніби цілу програму літературного й почасти громадського прямування свого власного і свого покоління". Тут же С. Єфремов зауважує: "Ці відомості про кишенівське життя беру з листа Д. Щеглова, одного з свідків та учасників того життя. Сам великорос зроду, він проте близько стояв до згаданого українського гуртка і в його ото зберігся власний рукопис праці Левицького, такої важливої для розуміння настроїв і змаганнів нашого письменника. Користуюся з нагоди, щоб скласти на цьому місці подяку Ол. З. Гребенетському, що той рукопис здобув й передав мені на використання" (Акад. С. Єфремов. Іван Левицький (Нечуй). – К., 1925. – С. 38-39).


I

Був час, коли Україна й Великоросія мали і могли мати одну загальну літературу, і той час тягнувся довго й довго, кілька сотень літ.

Найдавніший період літератури на Україні був візантійсько-болгарський. Давній Київ був тодішнім літературним центром. Християнство поперед усього перейшло з Греції в Київ, а з християнством перейшло з Греції та з Болгарії і візантійсько-болгарське письменство. Болгарська книжність розвилася поперед усього на Україні: там появились твори київських митрополитів: Іларіона, Леонтія, Іоанна II, проповіді св. Феодосія Печерського, Кирила Туровського, літопись св. Нестора, поученіє Володимира Мономаха, "Руська Правда", "Слово о полку Ігореві" і т. д. З Києва болгарська книжність пішла на далекий північний край, в Новгород, в Суздаль, у Владимир на Клязьмі, пішла сама, без присилування. Літературне діло в ті давні добрі часи робилось само по собі, без офіціяльного присилування, йшло куди хотіло і куди могло. Літературний язик був не народний, а чужий, болгарський, він був разом з тим і церковним язиком як на Україні, так і в Великоросії, і дуже було натурально, коли книжки, написані на Україні, переходили в Великоросію, а з Великоросії йшли, навпаки, на Україну. Всі книжки були написані однаковим ненародним язиком, і читали їх тільки духовні, бояри та князі. Не вважаючи на ясні сліди українського язика й народного духу в "Слові о полку Ігореві", в літописі Нестора і в інших українських літописях, все-таки сі твори написані язиком однаковим з язиком творів Північної Русі. В XIV віку на Україні появились школи: в Острозі (1580 р. ), в Києві, в Вільні, у Львові. Україна з Білою Руссю одійшла до Польщі, а через Польщу, через польські школи, туди зайшла з Європи європейська просвіта під образом схоластики й клясицизму, та просвіта, що тоді панувала по всій Європі. Польські ксьондзи та єзуїти заводили польські школи скрізь по Україні та по Білій Русі для того, щоб пропаґувати католицизм, польську національність та унію. Для противодіяння польській пропаґанді українські пани та духовні закладали свої школи і заводили в їх ту наукову систему, котра панувала в польських школах. В ті школи заводили грецький та латинський язики, а з язиками всисалась у школи і клясична література та філософія. Схоластично-клясичний період в українській старій літературі починається од кінця XVI віку і починає ширитись од того часу, як київський митрополит Петро Могила переробив київську богоявленську школу при Братському монастирі на вищу школу в 1631 році, коли вона почала зватись Києво-Могилянською колеґією, а потім Київською академією. В Київській академії давнє візантійсько-аскетичне прямування змінилось на схоластично-полемічне. Богословія викладалась по системах Петра Ломбарда, Фоми Аквіната та інших європейських схоластів, по системах, опертих на грецькій філософії. Риторика викладалась по латинських шкільних школах, складених по Арістотелеві, Димитрії Александрійському, Ціцеронові й Квінтіліанові, і була по формі зовсім клясична. В Київ з Європи перейшли містерії. Професори академії й самі писали містерії, а студенти грали їх в самій академії. Окрім полемічної та драматичної літератури церковного характеру, на Україні завелася й нецерковна література: то були вірші й оди, писані силабічними стихами. Схоластично-клясичний період довго тягся на Україні і дав навіть зовсім недуховних писальників, як Сковорода, отець Климентій. Декотрі п’єси Сковороди і всі вірші Климентія написані українським язиком. Од того часу, як Богдан Хмельницький оддав Україну московському цареві Олексієві, київські вчені перенесли схоластично-клясичне літературне прямування в Москву, де до того часу панувала ще візантійсько-болгарська література: Єпіфаній Славинецький, Симеон Петровський-Ситніянович (Симеон Полоцький), Дмитрій Туптало Ростовський і багато інших київських учених перейшли в Москву і перенесли туди нове, свіжіше літературне прямування. Симеон Полоцький писав вірші, духовні комедії навіть оди в честь цареві Олексієві, його сім’ї і на всякі празники. Сі всі вірші були зібрані в його збірникові, що звався "Ритмологіон": Симеон Полоцький переложив віршами ввесь псалтир, по котрому вчився писати віршами сам Ломоносов, великоруський писальник, од котрого почався новий клясичний період великоруської літератури. Драми Симеона Полоцького та Дмитрія Ростовського грали на театрі як при царському дворі, так і при школах в Москві, в Ростові та в Новгороді. Язик сього другого періоду української літератури був інший, ніж язик першого періоду: він був в основі церковно-слов’янський, але в нього багато ввійшло слів українських, білоруських та польських. Не вважаючи на те, сей язик все-таки був церковнослов’янський, близький до того язика, котрим писали в Великоросії в XVI та в XVII віку. Українські й великоруські писальники розуміли одні других, коли українські вчені так легко пересадили своє літературне діло на московський ґрунт. Правда, вони знайшли в Москві проти себе опозицію, але більше за свої ідеї, за знакомість з латинською наукою. То була опозиція темноти, хоч і православної, проти європейського духу. Як бачимо, і в сей період література могла бути спільною для України й для Великоросії, не вважаючи на невеликі одміни в мові та в ідеях. Правда, на Україні вже дуже пробивалась національність в літературі, хоч не по ідеях, але по мові. Так, після "Слова о полку Ігореві", зовсім народного по духові, схожого на українські пісні (дивись "Слово о Полку Игореве" Потебні. Филолог. Зап. 1877. VIII. ), ми вже бачимо Пандекти попа Миколи 1305 р., найдені професором одеського університету п. Качубінським у Львові в одного каноника, написані через сто літ після "Слова о полку Ігореві" вже українським язиком; бачимо Пересопницьку євангелію, переложену на Волині, в Пересопницькому монастирі в 1445 році на український язик; твори Климентія при Мазепі, Козацькі літописі, декотрі вірші Сковороди, драму Теофана Прокоповича "Милость Божія на Україну через Богдана Хмельницького изліянная. . . "

Іван Нечуй-Левицький. Українство на літературних позвах з Московщиною. Культурологічні трактати. Упорядкування Михайла Чорнопиского. Львів: Каменяр, 1998 (фактично 2000). с. 64-126
 
 
вгору