В далекої богатої воли та корови,
А в близької хорошої чорненькії брови.
А я тую багатую людям подарую,
А з бідною хорошою і сам помандрую.

Не ходи, не люби,
Не носи грошей,
Не люблю, не піду,
Бо – нехороший!

("Труды" Чубин. V., л. 175)

В українській народній поезії ми бачимо широку свободу серця, свободу кохання і повну свободу особости. Давня вічова та козацька соціяльна рівність, не придавляюючи особости, виявилась в народній поезії і досі виявляється як прикмета національна і народна. Хто читав козацькі думи, той знає, яка рівність, яка свобода особости виставляється в їх, як народний ідеал: в думі козак Голота знущається над багатою козацькою старшиною, над дуками-срібляниками, хоч у його шапка з діркою зверху, одежа вітром підбита, а з сап’янців виглядають пальці. Така сама рівність товариства виспівується і в чумацьких піснях, в котрих отаман не чваниться своїм отаманством, а бере чумака за рученьку й жалує його, а чумак зве отамана своїм батьком. В ліричних українських піснях ми бачимо широку свободу дівочої й жіночої особости, рівність права в коханні та в жениханні дівчини з парубком, бачимо протест сина й дочки проти батька й матері, невістки проти свекрухи. В ліричних піснях дівоче кохання вільне, як пташка в небі: його не можна ні купити, ні задарити. Дівчина вибирає собі парубка, як парубок дівчину. Недурно ж на Україні в народі ходить давній переказ, що колись дівчата самі сватались за парубків: кажуть, що дівчина було прийде в хату, де вона назнає собі парубка, покладе хліб на столі і сяде на лаві. То був знак, що вона хоче заручитись з господарським сином. Як до неї господар не промовляв і слова, то був знак, що його син не хоче женитись з нею, але кажуть, що люди мали за гріх давати гарбуза дівчині (Канев. пов., Стеблів). В піснях невістка протестує проти злої свекрухи і її сина:

Вари, вари, свекрушище, вареники з маком,
Чорти б убив твого батька з сином Тетерваком.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Коли б мені Бог поміг свекрухи діждати,
Заставила б стару суку халяндри скакати.
Скачи, скачи, свекрушище, хоч на одній ніжці,
А щоб знала, як годити молодій невістці.

В українській народній поезії зовсім не буде зрозуміла така, наприклад, пісня, як отся великоруська, де кохання описується як "гроза", як нахвалка парубка:

Пригрозил мне чуж отецкий сын
Три грозы да три великия:
Первую грозу – ступил на ногу;
Другую грозу – пожал праву руку;
А третю грозу пригрозил,
Он взглянул по-звериному.
От того страху – от полоху
Моє цветно портишечко (одежа)
По шитью распоролося,
Моє золото монищесто (намисто)
Все по спайкам распаялося,
Мои скатные жемчуги (перли) перебраные
Раскатились по одной, по жемчужине.

(Терещенко, 381)

Се великоруська дівчина малює собі мрію про свій ідеал, про кохання парубка, котрий подививсь на неї по-звіриному так, що в неї одежа попоролась, розтопилось золото й намисто й перли потріскались. . . картина чудна для української музи і дуже нагадує деспотизм турецьких пашів в їх гаремах над нещасними рабинями або кохання розбійника з шаблею в руці над головою дівчини. Українська дівчина одказала б такому опудалові:

Чи ти гордий чи пишний?
Чи гордо несесся?
Не ходи, не люби,
Не залицяйся;
Не люблю, не піду,
Не сподівайся.
Не ходи, не люби,
Не носи грошей,
Не люблю, не піду,
Бо нехороший.
. . . . . . . . . . . . .
Не ступай на ногу,
Не ляжу з тобою,
А ляжу з козаком
Під сірим сіраком.

("Труд. " Чуб. V, 175)

Нічого похожого на такий великоруський деспотизм в поезії не можна знайти в українських піснях, бо вони вилились з інших народних психічних основ. В великоруській сім’ї панує деспотизм батька над цілою сім’єю, над жінкою, над дітьми, і натурально, що той деспотизм виявляється і в піснях, де тільки виступають на сцену стосунки чоловіка до жінки. В складі української й білоруської сім’ї нема такого деспотизму, тим-то нема його і в поезії, коли мова мовиться про стосунки парубка до дівчини, чоловіка до жінки.

Так-то кожда сьогочасна література повинна покласти собі основою три принципи: реальність, національність та народність. У всіх європейських літературах вже до того діло йде – в одній більше, в другій менше. В Франції з Віктором Гюґо замре старий романтизм, з Е. Золя, Флобером, Доде, Ґонкурами, Шатріяном виступає на сцену реальне, національне й народне прямування. В старих європейських літературах народне прямування трудніше прищіплюється, бо воно мусить видержувати боротьбу з давньою, багатою талантами, традицією; в нових слов’янських демократичних літературах народність в літературі йде скорішою ходою (окрім польської), а в українській або, напр., в чеській, вона зразу запанувала в літературі майже інстинктивно; їх вивів на сцену сам мужичий, сільський язик.