А в кухні тим часом стояв несамовитий регіт. Реготали з паламаря. Рябий та негамузний, він коли скинув чарку-другу, зараз до кого-небудь і залицяється. Чи буде то стара баба, чи заміжня молодиця, — в одну шкуру — виходь та й виходь за нього заміж! У його — і хата своя, і скриня е; у скрині сувоїв З десять полотна. І землі йому з руги перепадає десятин до п’яти; з кружки доводиться рублів п’ятдесят: та ще не без того, що й за подзвін хто перекине. Він один знає, по кому і як дзвонити. Хто скільки дасть — так і дзвониш! Даєш ти гривню — на гривню задзвоню, сороківку — на сороківку, а за карбованця — так одклепаю, що аж плач розбиратиме! Кажуть: легко дзвонити — потяг за хвіст, та й усе! Та ні: і до дзвона з невмитою пикою не йди!

Усі знали, що він жонатий; один він не признавав, бо такий п’яний вінчався, що й світу не бачив. До того і жінка не жила з ним, а хилялася по шинках, волочилася з москалями. Тверезий — він був тихший води, нижчий трави; зате, як скинув чарку-другу — де те і завзяття візьметься: бадьориться, хвастається, словами, як горохом, сипле.

От і тепер. Чи давно він сидів у кухні на лаві самотою, звісивши на груди свою понуру голову? Його ніхто не прохав випити-закусити, він нікому нічого не казав. Христя, стоячи коло печі і позираючи на його, думала: чого сей чоловік сидить сам собі, не їсть, не п’є і ніхто його не припрохує? Так було, поти у кухню не навернувся товстий крамар.

— Тимофію! А ти чого сидиш тут, понурився, не п’єш, не їси? — і, недовго думавши, ухопив його за руку й потяг до столу.

Недовго вони там пробули, та назад вернувся Тимофій уже другим чоловіком: вирівнявся-випрямився, очі грають, брови так і ходять, ще й своїми тоненькими вусами моргає. Христя ніяк не здержалася, щоб не засміятися.

— Ти чого регочеш? Ти хто така? — присікався він до Христі, моргаючи так чудно бровами, що та аж натужується, щоб не сміятися, та ніяк не здержиться.

— Та се… — почав товстий крамар, ледве язика у роті повертаючи, — дівчина!

— А коли дівчина, то чому заміж не йдеш? — питає Тимофій.

— Та вона б, може, і теє… та, бач, не трапляється жениха.

— Ху! — хукнув Тимофій. — Якого тобі жениха треба?

— Сватай, Тимофію, — хтось сказав з купи, що почала збиратися кругом їх.

— А що? Хіба не підеш? Ти не дивись, що забродивсь, аби халяв не покаляв! — скрикнув він, тупнувши ногою, як півень, і моргнув усом так, що усі аж за животи вхопилися.

Як грім, гуркотів регіт по хаті, та Тимофій на те не вдаряв. Він близенько підійшов до Христі, почав любенько заглядати їй у вічі. Христі спершу було смішно, а як насунули люди дивитися, то їй і соромно стало, і страшно… Опустивши у землю очі, вона геть подалася до кочерг. Тимофій за нею.

— Серденько! — скрикнув він тонко та голосно і аж підскочив.

— Чого ви пристали до мене? Гетьте! — образливо одказала Христя.

— Панікадило душі моєї! — гукнув він удруге, ударивши сам себе кулаком у груди.

Люди так і покотилися зо сміху, а Тимофій стоїть перед Христею, б’є себе в груди та вичитує.

— Се та, кого жаждала душа моя! Прийди ж, ближняя •моя, добрая моя, голубице моя! Прийди в мої об’ятія! — І, розставивши руки, уже намірявся був обхопити Христю.

— Тимофію! Що се ти! — роздався ззаду його голос.

Тимофій озирнувся — і руки опустив: перед ним стояв батюшка.

— Зовсім засоромив дівчину, —  сказав отець Миколай, зиркнувши на Христю, що, як та маківка, аж горіла у порога.

Тимофій на п’ятах поступився назад, даючи батюшці дорогу, котрий поривався виходити, прощався з хазяїнами, гістьми.

— Отець Миколай! А на колісниці хіба не треба? — мовив Заї’яибіда, приязно заглядаючи в очі.

Отець Миколай зареготався:

— На колісниці? А щоб вас! Давайте вже!

— Я вам наливочки, —  турбувався Загнибіда. — Такої наливочки — губоньки злипаються! Олена Іванівна! наливочки сюди! позаторішньої! —гукав він на жінку.

Олена Іванівна принесла пляшку.

— Сама ж попотчуй. Од тебе смачніша! — сказав Загнибіда. Олена Іванівна налила.

— Добра, добра! — прихвалював отець Миколай, смакуючи потроху З чарки.

— А вам, отець диякон? Наливочки! — припрохує Загнибіда.

— Ет! свинячого пійла! — гукнув той. — Сірка! мені — сірка!

— А може, ромку на потуху? У мене добрий ромок — у німця брав.

— Не терплю я отих загранишних пундиків. Від їх тільки в животі булькотить та голова болить. Нема кращого зілля, як наш рідний сірко! Чим більше його п’єш, тим смачніше здається! Так? — скрикнув він, ударивши Колісника по плечі.

— Правда ваша. Ромок до чаю — дивна штука.

— Ото-то-то! А так, наголо — сірка! Смикнув за хвіст — та й все! Дерзай, чадо! — гукнув він, перекидаючи чарку в рот, і мерщій напрямився за батюшкою, котрий уже стояв на рундуці, дожидався.

— О, бодай вам щастя служило! — реготався Колісник.

За дияконом услід вийшли хазяїн, хазяйка, посунув і дехто з гостей.

— Пропустіть! пропустіть! — шамотів беззубим ротом дяк, протискуючись поміж народом.