— Так ти ще й битись! — скрикнула крамариха, кидаючись на недавню свою товаришку.

— Що це ви! Господь з вами! — сказав Колісник, становлячись між ними.

— Матері твоїй трясця! Як сама розтрибуха, то, думаєш, і всі такі! — кричала одна.

— Ти сама розтрибуха! Ти! Тьфу на тебе! — одказала друга, плюючи на свою супротивницю.

— Бач! Це ти, Костянтине, наробив! — скрикнув Загнибіда, ударивши кулаком по столу, аж пляшки забряжчали. Колісника не так той гук, як стук уразив.

— А по какой такой причині я? — беручись у боки, спитався Колісник.

— Ти!.. ти!.. Ти всьому виною! — гукав Загнибіда, мотаючи п’яною головою.

— Та годі вам… Петре! — мовила жалібно Загнибідиха.

— Він! — гукнув знову Загнибіда. — Він всьому виною! Куди він не встряне — добра немає!

— Що ж я, по-твоєму: чортяка, виродок який? Га?

— Виродок! Виродок! — ледве повертаючії язик у роті, мовив Загнибіда.

— Трясця тобі в пуп! — гукнув, червоніючи, як буряк, Колісник. Загнибіда, похитуючись, підвівся. Очі в нього, як гострі ножі, блищали.

— Так це ти до мене прийшов бучу збивати?.. Вон з моєї хати, щоб і твій дух поганий не воняв! — крикнув несамовито Загнибіда. Колісник прикро подивився йому у вічі.

— І-і, хазяїн паршивий! — призро мовив і, сплюнувши, почав шукати шапки.

— Брешеш! — скрикнув Зягнибіда. — У мене чесні люди бувають, благородні; один ти з усіх єхида вирискався.

— Який же я єхида? Ану, скажи… — підступаючи, допитувався Колісник.

— Який? Ось який. Ти пам’ятаєш наш уговір за рибу перед різдвом?

— Ну, пам’ятаю… То що?

— Що ж ти — узяв її у мене? Узяв?.. О-о-о, єхидо! Аби підвести чоловіка, аби шкоди другому наробити!.. Та ще й смієшся…

— То ти он про що?! Та й дурний же ти, а ще писарем був. Це, брат, комерція зоветься, щоб ти знав: не ти накриєш — тебе підведуть.

— В усьому ти такий! — гука Загнибіда.

— А ти кращий.

— Що ж я?

— Що? А розписки які там писали? Га?

— Які розписки?

— Не знаєм? Забув? А хазяїном зовешся. Крамарюєш на тисячі, а па пять рублів бідної дівчини полестився!

— Що це ти патякаєш?

— Що? Он кого спитай, що. Он! — указуючи на Христю, мовив Колісник. — Вас за се у тюрму посадити слід. Півроку служби чужої закортіло? Знаємо ми, нащо ся служба, догадуємося… У-у, хазяїн! Нога моя не буде після сього у твоїй хаті! — скрикнув Колісник, сплюнувши, і побіг із хати.

— Постій… постій! — мовив Загнибіда, поточуючись, і опустився на лаву. Голова його не держалася на в’язах, як він не мотав нею, як не силкувався вдержати. Аж ось він підвів-таки її, позирнув по хаті… Кругом — ні духу: гості, почувши змагання і думаючи, що до бійки дійде, усі повтікали… Ззгнибіду досада їла.

— Жінко! — скрикнув він.

Бліде лице з блакитними очима визирнуло з кімнати.

— Чого тобі?

— Ти чула?

— Що чула? Попились — полаялись; завтра зійдетесь — помиритесь.

— Хто? Я? Я? З ним? Скоріше вода з огнем побратається, ніж я з ним помирюся! Мене прилюдно отак шпетувати? Прилюдно?!

Загнибіда схилився і довго сидів похнюпившись. Що його схилило? Хміль, образа чи, може, прокинулась совість?.. Довго він сидів так сумний-похилий. Це знову підвів голову і хижо провів очима по хаті.

— Лягай краще спати, — мовила до його Олена Іванівна.

— Хто? Я?.. Усі лягайте, усі спіть. Один я не буду… Після сього та мені спати? — Він затрусив головою.

— Яке його діло, хто як наймичок наймає? — помовчавши, замовив він знову. — Яке його діло? Я не йду до його справлятись, чи він за гроші найма, чи без грошей? Може, я і без грошей найняв, та візьму й заплачу Зразу… Христе! — гукнув він на всі хати.

Христя була в кухні, як змагалися Колісник з Загнибідою. Спершу вона не розібрала, про кого та річ ведеться; тепер їй, як удень, стало видно. То її З матір’ю оплутали, он як обійшли ці дуки-багатирі!.. Серце її наче хто у жмені давив, — так воно заболіло… Проснулася туга, устала ненависть… Коли її кликнув Загнибіда, вона назнарошне не пішла, не окликнулась.

«Ні, не треба! — рішив Загнибіда. — П’ять рублів — гроші! Та ще й до строку далеко. Я їй і тоді віддам… Віддам та ще й одішлю до його, щоб показала тому іродові. Ось, мов, як чесні хазяїни роблять!» — І Загнибіда сам собі усміхнувся.

Сонце сіло; насунула темна тінь ночі; в хаті ще більше потемніло: стіни — мурі, у кутках — як сажа чорна, тільки крізь шибки уриваються жовтуваті пбмерки.

— О-ох! хоч випити, — почувся голос Загнибіди; далі — мацання руки по столу, брязкіт битого скла.

— Чорт би вашого батька взяв! — крикнув Загнибіда. — Світла дати! Чому світла й досі немає!

Загнибідиха, вискочивши з кімнати, кинулася світити. Поти знайшла сірники, поти засвітила, Загнибіда сидів і лаявся. Як засвітила — то аж скрикнула: нова скатертина трохи не вся залита наливкою, розбите скло валялося по столу.

— Господи! Чи не можна б спершу засвітити, та тоді випити, коли так заманулося, — сказала вона.