Гнилозубий чоловік зморщився, скривився й ще миршавіший здався, ніж був до сього.

— Що ж я? Я нічого. Не личком же, бач, шитий! — виправлявся він.

— Коли не ликом, то валом! — скрикнула, заливаючись реготом, крамариха. Другі жінки теж зареготалися.

— Коли ж так, — мовив Загнибіда, — коли вони нас не приймають, — не хочемо ж і ми бути з ними! Хай вони собі осібно, а ми — осібно. Ходімо. — І, взявши за поперек гнилозубого чоловіка, Загнибіда напрямився в кухню.

— Куди ж ви? — неспокійно на них зиркнувши, спитала Загнибідиха.

— На просторе… Хай вам! — мовив Загнибіда. Олена Іванівна, мов ужалена, опустилася, лице їй поблідло, очі похмурилися.

— Куме! куме! — крикнула навздогінці крамариха і завела:

— Ой куме, куме, Добра горілка.

— Випиймо, куме, для понеділка, — товсто одказав Загнибіда, вертаючись назад до куми, котра уже й місце для його одібрала. Загнибіда сів.

— Отак буде краще! Посідаймо рядком та побалакаймо ладком; посідаймо близенько та вип’ємо по чарочці повненько! — сказала гнилозубого чоловіка жінка, Колісникова кума.

— Сам бог глаголе вашими устами! — скрикнув Колісник, опускаючись коло неї. Товстий крамар і гнилозубий чоловік собі примостилися до гурту.

— Жінко-голубко! — мовив Загнибіда. — Ти ж у мене перша, ти ж у мене й остання! Попотчуй добрих людей. Страх мій, люблю посидіти з добрими людьми, погомоніти, поспівати.

— Уже ж коли співати, то божественної, — сказала дячиха.

— Божественної! Божественної! — загукали кругом.

Крамариха завела «Христос воскресе!»; другі підхопили. Жіночі голоси тонко-тонко виводили; чоловічі, мов жуки, гули; один Колісник гукав товстого баса, аж вікна бряжчали, за що його кума раз по раз садила кулаком у спину. Колісник мов і не чув тих духопеликів — співав; зате на кінці так придавив, що кума не здержалася і з усього маху стусонула Колісника межи плечі; той векнув. Усі зареготалися, а Колісник, повернувши назад себе руку, ущипнув куму. Та скрикнула, поточилася на стіл… Пляшки й чарки захиталися, попадали… Почувся брязкіт битого скла.

— Стійте! стійте! не бийте! — хтось скрикнув.

— Нічого, нічого. Де п’ють, там і б’ють! — одказав Загнибіда. — Жінко! попотчуй ще.

Після сієї уже не примічали, як слід співати, якої держатись. Дячиха завела «Удівоньки»; крамариха — «Куми»; червонопика Колісникова кума — «Не чіпайте мене, хлопці, — по телята я йду»… Товстий крамар, схилившись на плече до дячихи, плакав; Загнибіда, слухаючи крамариху, совав ногами то сюди, то туди; гнилозубий чоловік, приткнувшись до стіни головою, хропів на всю хату; Колісник підгукував Загнибідиній кумі. Одна Загнибідиха, білабіла, як крейда, позирала на всіх палкими очима та болісно усміхалася…

Христя, почувши нестямний галас, підійшла до дверей подивитися. Вона Зроду-віку не бачила нічого такого! «Це подуріли люди, показилися! Один на одного лізе, один другого не бачить. І це багатирі, дуки гуляють-бенкетують! З жиру не знають, що робити, та казяться», — подумала Христя й мерщій проскочила повз двері до столу, щоб хто не примітив; узяла шматочок паски й почала жувати. Вона ще сьогодні не їла; у роті засхло; зачерствіла паска становилася руба. Під гам, гомін і чужі співи їй сумно-сумно стало. Сонце одходило до спокою, червоним світом обдаючи землю. Обпершись на стіл і позираючи в вікно, вона задивилася на те криваве полум’я та й задумалася…

Страшенний грюк злякав її. Вона кинулась до світлиці. Там серед хати копицею лежав крамар. Він поривався було устати, та не здержався — поточився і — як два зняло! — розпластався серед хати. Загнибідиха скрикнула.

— Не лякайтеся, Олено Іванівно; не візьме його лиха година! — сказав Колісник і, ухопивши крамаря за ногу, поволік його в кімнату.

— А цей чого тут куняє? — забачивши гнилозубого чоловіка, каже Колісник і, взявши на оберемок, поніс до крамаря.

— Очищайте, очищайте місце! — гукає йому услід гнилозубого жінка і, коли той вернувся, наділяє його поцілунком.

— Отакого б мені чоловіка! А не гнилозубого та сопливого! — цілуючи, шепче вона, так що всі чують.

— О, матері його дуля! Вони цілуються, а мені й не можна! — скрикнула крамариха й кинулася до Колісника з Другого боку.

Обаранили Колісника; одна в одну щоку цілує, друга — в другу. Колісник гукнув, ухопив обох на оберемок і поніс по світлиці. Жінки, як гадюки, вилися кругом його, пхаючись та не даючи одна одній Колісника цілувати.

Загнибіда сидів і похмуро дивився на Колісника: досада щипала його за серце.

— Костянтине; — гукнув він, засовавшись на місці. — Покинь! Колісник підняв жінок аж під стелю, звів докупи і зразу опустив на землю. Воно б, може, тим і скінчилося, коли б Колісникова кума незнарошне

не збила з Загнибідиної куми очіпка.

— За що ти, сучко, збила з мене очіпок? — скрикнула та, упинаючись у патли гнилозубого жінці. Другий очіпок полетів додолу. Колісникова кума, не довго думавши, мазнула крамариху з усього маху по щоці рукою, аж виляски пішли!