— Федір Гаврилович! Легшенько з чужими жінками виціловуйтесь, — мовив до його Колісник ззаду.

— А-а!.. — повернувся той. — Це ви, Костянтин Петрович? Це ж у рік раз. Христос воскрес! — і кинувся з Колісником христосатись.

— Отакого б нам секретаря! Ввічливий, обхідчистий! — мовив Колісник до міщан, одійшовши назад. — А то — гнида гнидою, а, небійсь, добре знає хабис-гавезен!

Кругом його знявся регіт, і він мерщій удрав далі.

— Що він сказав?

— Кат його знає! по-жидівському, чи що; тобто, бач, про хабарі.

— От проява!

А проява так і носилася поміж людьми. Тепер він стояв коло батюшки і, потираючи руки, мовив:

— Та й заморили ви нас, отець Миколай.

— Як саме?

— Не повірите, у роті пересохло, аж торохтить горлянка, мов та гусяча, що баби на неї клубки мотають, — жартував він, весело граючи очима.

— Що ти тут точиш?—перебив його Загнибіда. — Чесний отче! Благословіть сей хліб-сіль.

Отець Миколай устав і почав благословляти.

— Починається… Чуєте! починається! — вискочивши в другу хату, гукнув Колісник.

— Що починається?

— Он, —  указав він на світлицю.

Там біля столу христосалися чарками гості з хазяїном: батюшка, диякон, Рубець, Книш… Голосно дзинчали чарочки; ясно грали у людей очі… Туди кинувся її Колісник.

— Просимо, добрі люди, хліба-солі одвідати, — запрохував З^нибіда. — Спасибі вам, що не цураєтесь, не забуваєте.

— А ви таки наготували чимало! — мовив до нього батюшка.

— Тільки й нашого, отець Миколай! Тільки й нашого… Що нам зосталося з старою? Дітками господь не благословив… Отак добрі люди зійдуться, погомонять… Тільки й нашого… Хоч воно тепер усе утридорога стало. Та подумаєш: нащо нам те багатство? для кого його збирати? Помремо — не заберемо з собою… Просимо ж покорно… Отець Миколай! Антон Петрович! Федір Гаврилович! Хто ж після першої закушує?.. А ви чого стоїте? — гукав Загнибіда на дяка. — Гай-гай!

Знову усі заколесили біля столу; поміж другими й старий дяк тіпає головою.

— А ти, гляди, мені й сьогодні не налижись, як учора! — гарикнула до нього висока суха баба з білими, наче олив’яними, очима, сіпнувши так за рукав, що той аж поточився.

— Єфросинія Андріївна! Єфросинія Андріївна! — мовив дяк тихо. —  Он — чужі… он — люди…

— А вчора бачив людей? А молодиць, небійсь, бачив?

— Так його, так! — умішався Колісник у змагання дяка з дячихою. — Одзоліть його, Єфросинія Андріївна! Хай не буде такий голінний до вашого брата. А то — апостола у церкві читає, а набік молодицям «шерденько» шепче.

— І ви на мене! — мовив дяк, вихиливши чарку горілки. — У мене он зубів у роті немає!.. — І він показав йому свої почорнілі ясна.

— А нащо тут зуби? Щоб поцілувати та ще й укусити! — жартував Колісник.

Люди аж розляглися кругом, а стара дячиха на лиці мінилася та очима, як відьма, водила. Дяк мерщій подрався поміж людьми у кухню.

— Ви таки його стережіть, Єфросинія Андріївна, — цькував Колісник. — Ви не вдаряйте на те, що зубів у його немає. Він і без зубів нікому не дає спуску. А що, коли б йому зуби!

— Хіба я не знаю? — гримнула дячиха. — Зяяю! Прожила сорок літ з ним — знаю! Сказано: як жеребець той!

Крик реготу знявся кругом неї і розкотився по всіх хатах. Люди — лоском лягають, аж за животи беруться; а Колісник — хоч би тобі моргнув — тільки очима грає.

— Правду, святу правду мовите, Єфросинія Андріївна, — кліпає він, — нестеменний жеребець! От і тепер: чоловік у кухню тікає? Знаємо ми… Старий, а хитрий… Там у Петра Лукича нова наймичка та ще, не взяв її ворог, крижаста така… Он куди його тягне! Он куди він стриже!

Дячиха аж запінилася і, розпихаючи людей, помчалася у кухню. Люди реготали; декому заманулося піти подивитись, що буде з дяком.

— Ходімо! — кликали Колісника.

— Хан їм! — одказав той. —  Почудачили — ходімо зап’ємо. Хто потяг у кухню, хто пішов за Колісником до столу, де поважно розсілися батюшка, диякон, Рубець, Книш.

— Що тепер наша служба? якії нашії доходи? — мовив батюшка до Рубця. — Як у панів хрестяни були — ото так! Тоді — доходи! Бог дав святоЗараз і везуть тобі з економій: той — того, той — другого… цілими хурами… А тепер що? З отих шагів потягнеш? Та ще й то як почнуть ділити!

— Господь не оску діває в своїй милості! — підводячись, гарикнув диякон і потягся до чарки.

Молодий батюшка тільки головою скрутнув.

— Любимець протопопів, так йому нічого, — мовив тихо, зітхнувши.

— А вже в нас протопоп! — додав Рубець.

— Христос воскрес! — наче з великого дзвона вдарив диякон.

— Воістину! — одказав Колісник, підходячи до його.

— От!—зрадів диякон. — Оце так! А то бідкається!.. Доходів немає; молодій попаді шиньйонів справляти ні з чого, — бубонів він до Колісника буцім тихо, а так, що усі чули. — Хай менше попадю пускає з паничами виходжувати, то й доходи будуть, — додав і побрався геть.

За столом почали судити протопопа. Загнибіда казав, що не любий він усім парафіянам, з живого й вмирущого дере: женитися хто хоче — як не двадцять п’ять рублів, то й не повінчає, умирає хто — ложи десять рублів, а хрестити — готуй три карбованці. Рубець вичитував його провини перед покійним отцем Григорієм: він його до того довів! він його у могилу вложив! Книш чудував усіх тими бумагами, які лучалося йому стрівати в поліції… Отець Миколай тільки глибоко зітхав.