— Кого ми ще ждемо? — спитався високий огрядний чоловік з веселими карими очима, червоним лицем, чорним вусом, підходячи до товстого крамаря, що сидів у кутку, потом обливаючись. — Чи так — походимо, подивимося на оці запаси та й додому порозходимося? — вимовив він далі, скрутнувши свого чорного вуса.

— Петро Лукич! Петро Лукич! — гукнув на Загнибіду крамар.

— А що?

— Пора, братику. Животи підвело, — мовив він, скривившись, мов і справді живіт у його заболів.

— Та… Рубець з Книшем обіцяли зайти, —  сказав, чухаючи потилицю, Загнибіда.

— А по-моєму: де два — там третього не ждуть! — одказав високий чоловік з чорними вусами.

— І батюшки немає, — додав Загнибіда.

— Оті ще бородаті! — процідив крамар.

— І нащо тих бородатих ждати? — граючи очима, питає високий чоловік. — Хіба ми й самі бороди не причепимо? У Олени Іванівни, певно, завалялося де повісмо прядива… От і борода готова!

Кругом знявся регіт.

— Уже Колісник пустився на вигадки! — сказав хтось.

— На які там вигадки? — правувався Колісник. — Тут голосу не одтягнеш, а вони — вигадки!.. Я кажу: поки батюшки, та се, та те, то воно 6 по одній слід пропустити. Пантикулярно, як кажуть пани.

— Слід, слід! — хтось одказав, спльовуючи.

— Та щось Петро Лукич не теє… — дивлячись на хазяїна, мовив Колісник. Загнибіда мотнув головою.

— Там, у малій хатині, — тихо сказав він, указуючи на двері.

Колісник, крамар і ще дехто знялися й один за одним посунули в хатину.

— Батюшка йде! — хтось крикнув у світлиці.

— Батюшка! батюшка! — заходило по хатах.

— Постійте! Зараз батюшка буде, — гукнув Загнибіда, протовплюючись уперед стріти батюшку.

Колісник з серця махнув рукою і сплюнув.

— Утріться ж, Костянтин Петрович, щоб, бува, бородатий не примітив! — хтось сказав йому.

— Утріться! Чарка біля рота була — і тут одняли! — мовив він сердито.

— Та так тільки й довелось подивитись?

— Атож!

Дехто зареготався.

— Коло рота було, та в рот не попало.

— Та хоч не завдавай жалю, — прохав Колісник, чухаючи потилицю. Регіт ще дужчий знявся.

— Тесе!.. — загуло кругом.

Гучно і зично роздалося серед хати святе поспів’я. Славили воскресшего З гроба, славили його пречисту матір… Молодий, білолиций та чорноволосий батюшка з хрестом у руках виступив уперед, заводив голосним тенором. За ним диякон, товстий, огрядний, з рижою по пояс бородою, витріщивши булькаті очі, пер, наче з бочки, товстого баса. Стихарний дяк, у косі з сивого, аж жовтого, волосу, старий — аж труситься — деренчав, мов маленьке ягнятко; за ним високий таранкуватий паламар, насупившись, гув очеретяного баска… Хазяїн, хазяйка, звівши до образів очі, хрестилися; гості з усіх боків навколо обліпили причет; передні ще таки вимахували руками, зате задні так стовпились — пальця просунути нікуди.

Тільки що батюшка, проспівавши, підніс хазяїнам хреста цілувати, як у хату увійшли два панки. Один — середнього росту, натоптуваний, з круглим червоним лицем, так гладесенько виголеним, що воно у його аж вилискувалось, з невеличкими блискучими очицями, котрі, як мишенята, бігали в його то сюди, то туди. Другий — високий, сухий, з одстовбурченими бровами, похмурим поглядом, рудими баками, що, наче ковтуни, спускалися з його кістлявих щелепів.

Обидва на пальчиках покралися уперед, злегка тримаючи за плечі огрядних міщан, що стовпилися ззаду. Ті, озираючись і кланяючись, поступалися, давали дорогу. Пани попростували до столу.

— Хто се? — почулося у задніх рядах.

— Не знаєш хіба?

— Авжеж, не знаю.

— Ото сухий, високий — Рубець, секретар з думи; а то червонопикий — Книш, з поліції.

— Чи бач! Пішов наш Загнибіда вгору: з панами водиться!.

— А-а! Антон Петрович! Федір Гаврилович! — скрикнув Загнибіда, запримітивши Рубця і Книша. —  Христос воскрес!

Почали христосатись. Рубець, суворо похристосавшись з хазяїном, підійшов до батюшки, поцілував хреста і щось тихенько замовив. Батюшка заметушився, подав Рубцеві руку.

— Несказанно радий! несказанно! — глухо бубонів Рубець. — На місце отця Григорія? Царство небесне покійному! Приятелі з ним були.

Батюшка стояв і, не знаючи, що казати, тер руки. Рубець щось бубонів. Колісник підбіг до Рубця і, граючи очима, низенько уклонився. Рубець простяг йому два пальці. Колісник злегка потримав їх, поступився назад і наступив дияконові на ногу. Той з усього розгону загнав Колісникові кулака у бік. Колісник хитнувся, мов прострілений.

— На ногу! — гукнув йому диякон басом і, усміхаючись, подав руку. Колісник болісно усміхнувся і поступився назад.

Поки се робилося біля одного боку столу, на другому — Книш стояв перед хазяйкою і, граючи очима, мовив:

— Для першого знайомства позвольте похристосатись.

Олена Іванівна, завжди бліда, аж жовта, злегка покрилася краскою, коли почав Книш христосатись. Він своїм широким лицем вимахував то на тоіг бік, то на другий, цілуючи смачно тонкі та зблідлі уста Олени Іванівни своїми товстими, м’ясистими.