Другий день великодніх свят — Загнибідин день. Про те знали і свої близькі, і сторонні, і самі хазяїни. Збиралися завгодя. Завгодя скуповувались, пекли-варили… Цілий тиждень Христя за приводом хазяйки, наче в каторжній роботі, коло печі крутилася, уриваючи післяобідній зайвий час на підмазування, витрушування, підмивку-побілку. У суботу усі хати наче в сорочки білі нарядилися; по кутках з-за оберемків роблених квіток у блискучих шатах визирають образи; обличчя святих аж усміхаються; невеличкі лампадки крутяться перед ними на тоненьких ланцюжках; по вікнах узорчаті запони; сонце пробивається крізь їх невеличкі кружальця… По столах, накритих білими, як сніг, скатертинами, наїдків-напитків — ніжки гнуться… Всюди достаток, розкіш, багатство…

Христю дивували такі запаси… «Господи! — думала вона. — Одному даєш он скільки, а другому… Коли б моїй матері хоч десята частина того, що тут е, яка б вона була щаслива!.. А то?..»

Вона глянула кругом себе. Виходячи з села і сподіваючись на хазяйську одежу, вона свою новішу зоставила дома. І от тепер, у чому прийшла — у тому і свято справляє… Старенька дерга — покороткувата, заяложена керсетка на плечах розлізлася. Спечена рука не піджила. Щоб не роз’ятрювати, Христя пов’язала її лихенькою ганчіркою; ганчірка та коло кочерг та рогачів замазалася, сажею взялась… І ото вона, обірвана, обшарпана, серед такої багатої обставини! Їй самій у вічі б’є все те. А хазяїнам байдуже! Хазяйка якось спитала:

— Ти не брала нової одежі з дому?

— їй і у цій добре, — одказав хазяїн, усміхаючись… і більше нічого. «Наймичка! Наймичка!» — думала Христя, і коло серця її як огнем пекло. Діждали великодня. Коли б се на селі було — знала б Христя, що їй робити, куди піти, де погуляти. А тут?.. Тиняється по двору; слухає гомону, що доноситься з улиці; вийде й за хвіртку; подивиться на людей… Розодіті та наряджені йдуть вони на гулянки та на колиски — її минають. А коли хто й заприміте, то хіба на те, щоб поглузувати.

— Де се така чорногузка взялася? — пита парубок у міщанському уборі другого, витріщивши на неї баньки.

— З села! не бач? — одказує його товариш.

Христя мерщій тікає у двір; а за нею слідом погукування та вигукування…

— А крижаста яка! Чи бач, як вивірчує… — І несамовитий регіт несеться улицею.

"Чужі, чужі!" —думає Христя, тікаючи в хату. А там — тихо, хазяїни полягали спати. Тихо та сумно, як у домовині. А в селі тепер? — дівчата гуляють, співають; підходять хлопці, домагаються христосатись… Спірка, жарти, регіт… Насилу діждала вечора.

— Лягай раніше, висипляйся, бо завтра чи і вночі доведеться спати, —

каже їй хазяйка.

«О, добрі які!» — думається їй. І про неї таки згадали, і її не забули! На другий день почалася збірка з самого ранку. Перші прийшли близькі сусіди — підганяти хазяїнів до церкви.

— Пора до божого дому! — гукали, заглядаючи в хату.

— Ще поспіємо. Заходьте! Заходьте! — запрохував Загнибіда. Поки збирались-наряджались, починалась розмова. Розказували, як хто стрівав свято, як провів перший день, що чутно по городу. Жінки тим часом обдивлялися запаси, дивувались хлібові святому, що він у Олени Іванівни завжди і пухкий і високий; розпитувалися — у кого брали борошно, як учиняли, чим завдавали… Звісні празникові речі!

Аж ось і хазяїни зібралися. Загнибіда нарядився у новий сукняний убір, надів сорочку з манжетами, пов’язав шию шовковим платком, чоботи до вакси, на рипу — пан паном! Олена Іванівна одяглась у блакитне шерстяне плаття,, покрила плечі тонким кашеміровим платком, вив’язала голову шовковою хусткою; у вухах сережки блищать, на руках — золоті персні…

— Готові?

— Готові.

І хазяїни, і гості разом пішли до церкви.

Недавно пішли, та швидко й вертаються: у такі дні незабарна служба… Перші хазяїни уступили у двір, а за ними — й чужі. Чоловіки, жінки, молоді й старі; як бочки товсті, як шила тонкі; низькі — трохи не при землі; високі, як дуби гінкі… А убори-наряди? Червоні плаття, зелені куцини, рябі спідниці, жовті шушони, блискучі ластикові балахони, чорні сукняні каптани — аж у вічі б’є! І все те суне у двір, у хату; вітається, зачинає розмову. По слову: десять душ — десять слів… а то стільки народу?.. Гомін піднявся у хатах, наче у жидівській школі, стовпом стоїть і не вгаває, наче вода клекоче у потоках…

А ще не всі; то той, дивись, надійде, то другий. У хатах уже й просунутися нікуди; кімната й світлиця повним повні: одні начіплялися на стульцях, на кроватях; другі товпляться, шукаючи місця. Всі позирають на столи, де рядком настановлені пляшки грають проти сонця своїми цвітними настойками; перед пляшками на здоровенному підносі чорніє печена гуска, стоїть піджарене порося, держачи у зубах шматок хріну; невеличке ягнятко, зігнувшись у каблучку, виставило своє гостреньке рильце з рідкими зубами; там лежить вутка, Задравши ноги вгору; там біліє товсте молоде сало, жовтіє масло, червоніють крашанки; а над цим усім в кінці столу, наче сторожі, стоять високі паски З білими головами, присипані цвітним горошком… Все так і бере очі на себе; все дратує смак! Недарма всяке, глянувши на те, тільки спльовує.