Про УКРЛІТ.ORG

В неділю рано зілля копала...

C. 61
Скачати текст твору: txt (581 КБ) pdf (431 КБ)

Calibri

-A A A+

Відтак знов вертає, напливає перша думка. Грицъ винен? Ні, Гриць не винен. Ії серце каже, що Гриць не винен. Се щось інше. Се те лихо винно, що в нім заховалося і його спиняє. Лихо!!! Воно винувате, його треба вбити. Вона його уб’є. Вона… Нараз станула, мов укопана, закинувши руки позад голови, і роззираєтъся блудними очима по лісі, по верхах дерев… Хто їй скаже, як вона до лиха добереться? — заблисло питання в її мізку. Хто їй cкaже? Hixто. Бо ніхто не знає. Але вона сама. Га! — обзиваєтъся нараз щосъ в ній. Bонa вже знає. Цвіт папороті їй скаже. Цвіт папороті! Вона знайде цвіт папороті, і він один їй скаже, щоб ніхто не знав, ніхто не чув. Скаже. Хто знайде цвіт папороті, казав їй раз Гриць, той все на світі знає, і своє щастя знайде. Отже, й вона буде знати. Знати, як прибратися до лиха, як його убити. Вона його уб’є, — шаліє в її мiзку, — щоб йогo ніде не було, в жоднім закутку світу. Ні в неї, ні в Гриця, ні в Настки… Hiдe не було. Тоді буде добре. Але скоро, скоро треба… іти… скоро… щоб не було пізно… і як стояла, так звернулася і погнала в глибінь лісу…

* * *

Тетяна мовчала і вилетіла так мовчки з хати, не поглянувши на Мавру і поглядом. Недобре стало Маврі на душі з оцим мовчанням дівчини. «Що замикає її уста?» — питала себе сумно. I їй від того страшно за дівчину. Тетяна за цей короткий час вихуділа, зблідла, очі загоріли, сяють дивним блиском, а далі… Що ще дaлi буде? Щоб вона, не дай боже, в тяжку хворобу не впала. Або… або… що ще гірше… аж страшно подумати, — з розуму не зійшла… I так буває.

Тетяна досі нещастя, горя в своєї мами не зазнавала. Змалечку що бажала — мала; се перший раз в житті грім в неї вдарив. Сама власна її доля на тій дитині, котру всією душею викохала, так тяжко повторилася. В затишку між горами, в тихім лісі, де, здавалося, не могло втиснутися людське горе — воно повторилося… Від кого потяглося те лихо? — питає в думках Мавра. Хто дав початок? А він сам, той хлопець, який вже він їй милий! Як поглянула на нього, їй привидився сам той з пусти, через котрого утопила свою долю. Межи її долею і Тетяниною різниця хіба та, що то з нею скоїлося в пусті, а оце тут, в лісах…

Не втерпіла Мавра з тими думками в своїй тісній хаті, як згадала свою минувшину, Тетянине горе — і вийшла.

Надворі стояв чудовий теплий, тихий вечір.

Зорі висипалися на небо, мов порозцвіталися, і Мавра, усівши на порозі своєї хатини, дивиться якусь хвилину в місяць. Він виринув вповні, саме проти неї, над залісненою стіною сусідньої тори і яром, з шумлячим потоком — і ніби зумисне перед її хaтиною станув. Навкруги глибока тишина, повна святої тайни, в котрій все мовчки потонуло. Мавра сидить, дивиться, наче молиться до того місяця, що, мов розжареним вуглем підсвічений, неповорушно жарить над горою. Вкруг неї, куди б і не звернула очі, темні заліснені гори, що в місячнім сяєві ніби краю небес дотикаються і з ними водно спливаються.

Мавра молиться до місяця, в нім душею потонула, а з тим і в Тетянинім горі. То вона, то Гриць виринають перед її душею, мучать її, калічать. Її серце крається на згадку страшного терпіння бiдної зрадженої дівчини, що, не знаючи зла, його сама ніколи не чинила, — нараз мов з небес в саму безодню упала. І все через нього. З другої сторони, знов обзивається чомусь в її душі якась струна жалю і за Гpицем. Він сирота, як їй розказував, без матері, батька, підкинена дитина. Годованець. Звідки, що, яких родичів? Він не знав. На призьбі під хатиною господарів в лахмітті знайшли; ніби «в циганськім», як докоряла іноді господиня.

Мавру в спогаді тих слів мов гарячою кров’ю обілляло. Її дитина з-під її боку зникла, а в багатих господарів i в третім селі відси в «циганськім лахмітті» на призьбі, якась підкинена дитина знайшлася.

— Господи боже! — зітхає вона і здіймає в якійсь німій муці, молячи, руки вгору і мов божеволіє на думку, що… може… може… може — аж скричало щось в її душі — се її син! Він же такий подібний… до її любки з пусти, а її дитина біла булa, гocподи боже, біла! Та ні, ні, се вона ось тут, в тій самітності, та тепер з жалю за Тетяною збожеволіла цілком, з розуму вже сходить. Ой, Тетяна… — обізвалось над усе з болісним зойком її серце.. Тетяна розбита. Ним розбита.

Та він — чи винен?

Іноді — оповідав він їй, оправдуючись перед нею за її Тетяну — іноді його серце кудись так тягнуло в інші місця, в далечину, на кінець світу, здається, що він був би без упину ішов. Шукав причини, сідав на коня і гнав з дому, щоб лиш іти, зміняти місце. В такій одній тужній, добрій чи лихій годині стрінувся з Тетяною в лісі. І він її щиро полюбив. Пропадав за нею. Бачив її перед собою день і ніч, її очі, її чорні брови, її червоний цвіт, чув її сміх і тратив розум. Був би її з хати викрав, як той злодій, в світ навіки втік, якби не була і вона його

полюбила. А як полюбила, то вже в лісі сходилися, і все було дoбрe. Тa Настку мусить брaти. Отакий вже він. Хох застріль його, а він вже такий. І що з ним зробиш?

Oльга Кобилянська. Твори у п'яти томах. Том третій. Київ: Державне видавництво художньоі літератури, 1963. ст. 135 - 314.
 
 
вгору