Прибувши сюди, Іваниха Дубиха заніміла. Ніхто від неї слова не почує. Мов забула говорити. Лиш від часу до часу засуває дрижачою рукою біле волосся назад під чорну свою хустку. Жде.

Може ж, діждеться…

Люди ззираються на неї, перешіптуються, а їй те байдуже. Її очі не плачуть, її уста стулилися, лиш душа чимраз кам’яніє.

Та ось перед порогом шелест. Ії Тетяна? Ні. То Ма.вра появилася в хаті з батьком, на сина вдивляється. Hараз — що се? Сину божий! Знадвору попід вікна доходить спів, нерівний, предивний. Iвaнихa Дубиха бiлiє, хилиться; сим разом се вже Тетяна.

Так. То вона.

Висока, худа, бліда, з розшарпаним волоссям, червоними маками заквітчана, з очима, що нікого не бачать, то — вона.

Ніхто не рушається.

Входить і, підсовуючи високо чорні свої брови, прикладає палець до уст, мов наказує мовчати, і обзивається напівспівуче:

— В неділю рано я зілля копала, в понеділок рано пополоскала… цить, Мавро, — додає, прохаючи, — в вівторок, Мавро, — додає, прижмурюючи очі, мов нагадує собі щось, — зілля я варила, а в cepeду рано… — нараз уриває… — цить, Мавро, — просить з неописаною ніжністю в голосі і цілковито блудними очимМа, — цить, я лихо убила… твоїм зіллям, Мавро, з-під «білого каменя». А він переспиться. Цить! А в неділю весілля. Цить! — і, вмовкши, вона жде хвилинку, опустивши, мов з глибокоі утоми, голову аж низько назад — затулює очі… Всі закаменіли.

Ні, не всі. Мавра мовчки з зміїним безшелесним рухом одна наближується до неї.

— Суко! — скричала нараз не своїм голосом. — Ти мого сина струїла. Ти, ти, ти! Гинь! — і одним-одніським п’ястуком валить дівчину додолу. Та тут вже Іваниха Дубиха опинилася коло доньки.

— Стій! — крикнула, що всі потрухліли. — Мене ось добий. Вона вже готова, а мене добий!

Відтак, піднімаючи доньку на ноги, що судорожно за свої цвіти вхопилася, спитала побілілими устами:

— Доню моя люба, oднa в мене в світі — ти Гриця струїла?

Тетяна усміхається.

— Цить, Мавро, — шепче, підсуваючи високо чорні брови, — лихо в нім сховалося… цить! Вже ніде лиха не буде…

— Доню! — молить ще раз мати з надлюдською якоюсь силою і тулить ніжно доньку до себе, як малу дитину. — Ти? Скажи правду всім, ти? Як господу богу скажи…

Тетяна дивиться довго матері в очі, мов пригадує собі щось, а далі, тулячись з правдивою ніжністю дитини до грудей матері та хапаючись знов, як передше, судорожно за свої цвіти, починає любо, півголосом, ніби переказуючи тайну, ніжно співати:

Гей, на Івана, гeй, на Кулала… Гeй. гeй, гeй!..

Красна дівчина долі шукала — гeй, гeй. гей!..

Та вимовивши посліднє слово, вона виривається нараз несамовито з обіймів матері і вилітає стрілою з хати…

Мовчки… без словечка… повалилась Іваниха Дубиха додолу…

* * *

Поховали Гриця; розійшлися люди.

— Ходім, Мавро, — обізвався вже по всім старий Андронаті до своєї доньки. — Ходім між циган. Тепер ми тут знов старці…

— Ходім, тату, — каже Мавра твердо, як камінь, і подала старому довгий костур в руки. — Тут вже мій гріх скінчився.

І пішли.

Злегка лиш колишуться ті сосни і смереки, яких вони, ідучи не раз білою стежкою, мимохіть дотикались злегка, і колишеться лісовий шум в воздусі, успокоюючи порвані струни в душах, доки не вийшли з лісу; а коли його оставили, він згубився цілком, і над лісом схилилася ніч…

* * *

Іваниха Дубиха перешукала з людьми чи не весь ліс і сховки, куди заходила Тетяна, і не найшла її. Вона без сліду пропала. Настала вже чи не сама північ, а Іваниха Дубиха лежить обезсилена на своїй постелі — заодно надслухує. Її серце каже, що Тетяна верне; от-от уже північ. От-от чує вона шелест. Тетяна верне сама, як не раз вже. От-от зазоріє. I — коби вже й зазоріло… А як вона верне, тоді забере її з собою в монастир і віддасть її господу богу. Господь один її зцілить — скріпить. Господь один — а відтак нехай діється далі його божа воля…

В хаті тихо, мов у святині, лиш дрібне світло блимає і часом прискає перед іконою пречистої діви, — Іваниха Дубиха жде, надслухуючи, і її стулені очі заливаються безустанно слізьми.

От-от — знов якийсь шелест. Ні. То ріка. Вона не вмовкає. Скільки разів і збудиться вона з півсну, ріка все її дразнить, мов чогось домагається.

Нараз… і тепер вона не помиляється. Вона чує. Чує виразно, лиш не знає розрізнити — що се. Чи се бренькіт бджіл причувається їй, чи се ніжні струни, чи се ангельські голоси? Не знає. Але вона чує і не помиляється.

Попри її слух пересовується легко, мов сонна мрія, мов бренькіт бджіл, мов шовк, що волічеться по струни — предивно ніжний, співучий голос, що всю її душу мов у облаки небесні здіймає:

Гей, на Івана, гей, на Купала… Гей, гей, гей!…

Красна дівчина долі шукала — Гей, гей, гей!..

Іваниха Дубиха прокинулась, зірвалася. Господи боже, се Тетяна! Так. Се був голос Тетяни. Вона чула виразно, се був її любий голос. Вона шукає під вікном дверей і співає…

Іваниха Дубиха встає як змога скоро, спішить, хитаючись, до дверей, розриває їх і бачить.

Вона, мабуть, спала. Надворі ясний день, усміхається сонце і вказує все ясно — лиш Тетяни нема. Іваниху Дубиху обняло зимним потом. Чи їй спів Тетянин лиш приснився? Чи чула вона його справді? Та тут заблисла їй страшна думка до голови, і вона спішить до челяді…

Ідуть всі над ріку, шукають ще й там. Може, знайдуть хоч там сліди.

Пішли…

Не довго ішли.

Там, де глибина царювала, де камінь-велет спокійно означав неповорушну глибину ріки, де на дно її утонув колись Тетянин вінок, стояв на поверхні блискучої води, притулившись до каменя, один великий цвіт червоного маку. Другий, припершись аж до берега ріки, ждав — і як той, і собі не рухався…

Стоїть Іваниха Дубиха і дивиться без слова на ті два цвіти, а з нею і вся челядь.

Довго, довго дивиться вона на них — далі відвертається…

Відвели Іваниху Дубиху.

Чернівці, в цвітні 1908.