— Все буду знати, — каже співучим півголосом Тетяна і тулиться тісно і довірочно до грудей матері, заплющуючи очі мов до сну. — Все… бу-ду зна-ти.

— Все будеш знати, — відказує мати так само півголосом.

— А як сніг упaдe, буду в твоій хаті, — обзивається знов Тетяна.

— Будеш у моїй хаті, — відказує осторожно шепотом мати, зрозумівши інстинктивно, що донька з Грицем розмовляє.

— Я прий-ду! — кличе нараз Тетяна здавленим беззвучним голосом, затиснувши лице до грудей матері. — Я прийду.

— Прийди, зозулъко, прийди, — відказує все шепотом мати і перестає дихати, щоб божевілля не зворушувати, рухом не збілъшати. — Прийди!

— Я Туркиня…

— Туркиня моя пишна.

— Твоя одна на світі…

— Моя oднa на світі…

— Твоя, — шепче Тетяна, як усипляюча дитина.

— Моя…

Врешті утихло.

Teтянa дише неспокійно, а по лицю матері зсуваютьcя чимраз частіше великі пекучі сльози.

— Твоя, — шепче ледве чутно Тетяна.

— Моя.

Врешті утихло.

Іваниха Дубиха не рухається більше, а дивиться, мов на ангельський образ на бліде лише нещасної дитини, котра що кілька хвиль то опам’ятовується, то знов блудом думає.

Через кілька довгих, мов убитих, хвиль спокійно…

Івaнихa Дубиха схиляється впосліднє над нею і глядить крізь сльози і дрижить.

Спить Тетяна? Так тихо… тихо…

Так. Здається, спить.

Ба ні.

Не спить. Ось вона підносить голову з грудей матері, розкриває великі свої блудні очі і питає знов:

— Що то шумить, мамо?

— То нашa ріка.

— Ріка?

— Так, доньцю. Що над нею наш млин і наша хата стоять.

Тоді Тетяна затулює наново очі і, притискаючись з неописаною ніжністю і довірочністю до грудей матері, усміхнулась і починає півголосом співати:

Гей, на Івана, гeй, на Купала… гeй, гeй, гeй!..

Красна дівчина долі шукала — гeй, гeй, гей!..

— Гей, гей, гей… — повтоpює мaти і хлипає, давиться своїми сльозами. — Гей, гей, гей…

— Долі шукала, — обзивається впосліднє, засипляючи, Тетяна.

— Долі шукала, — пішло умліваючим шепотом з уст матері…

* * *

В неділю рано жене Тетяна в ліс.

Мати не здержує її, бачить — гipшe, як супротивляється. Нехай, — думає, — відсумує своє горе в лісі, де його здобула; нехай буде їй якийсь час свобода і воля по душі у всім, що забажає, а там побачать…

Тут в долині вона не годна її успокоїти, тож як її серце бажає, так нехай їй буде. В тишині лісу вода поволі подужає. День за днем, чимраз більше доведе її до супокою. А там… може, і стара Мавра розважить потрохи своїм словом, вона їй як другa мати, вона, мати, поки що безсильна.

Іде Тетяна не своїм кроком то вгopу, то вдолину білою стежчиною; раз з широко отвореними очима, а раз з стуленими, мов дрімає, а все про лихо товпляться в неї думки, та про те, щоб його убити. Аж і опинилася коло Маври.

Але чого вона до Маври? Вона, здається, до неї не хотіла. Вона по цвіт папороті прийшла. Aгa! — схаменяється нараз, — вона хотіла, щоб Мавра спитала про Гриця, про лихо раду дала. Мавра? — вона розсмівається. Мавра не дасть ради. Її від Маври відпихає. Їй від Маври страшно. Мавра вже не любить її… Вона любить Настку.

Розпачаючи отак, Тетяна нe помітила, що опинилася коло відчиненого вікна Маври…

Так. Їй від Маври страшно. Тому вона під її вікно сховається. І з тою напівбожевільною думкою вона притискається під вікно на призьбі до стіни і, заривши руки в волосся, що Аавно розбурхане звисає чорним шовком по плечах і, стуливши очі, — сидить нерухомо. В її душі заходить щось страшне. Вона нараз не знaє, чого прийшла. Забула, чого саме хоче. Ох, як страшно! Хіба пpигадaє… і, ніби пpигадуючи, вона безтямки риє в волоссі…

Чи чує які звуки округ себе?

Ні.

В її головi мішається і Мавра, і Гриць, і цвіт папороті, і вінок з Івана Купала, і те лихо, що в Грицю зaховaлося, і котре вона має убити… остаточно вона не знaє нічого і шарпає все далі несвідомо довгe шовкове волосся своє.

Нараз… здіймає голову і підсуває високо чорні брови… Що се? Чи вона cьогo досі не чула? В Мавриній хаті мужеський голoc. Вона напружує слух… і слухає. Слухаючи, мов відзискує свідомість, і з тим чим раз, то блідне.

Всередині в Мавриній хаті чує той самий голос, що передавав їй звістку, що Гриць Настку бере, двох відразу любив. Він саме оповідає, щоби їм обом, Маврі і йому, не йти тепер до Гриця признаватися до нього, розповicти йому, чий вiн син, бо він циганів не любить — і, може, і господарів проти себе зворохобить, як довідаються, що він… бідної циганки син і цигана внук. Ліпше, радить той голос, переждати аж по його весіллю з Насткою. Від сьогодні за тиждень в неділю їх весілля. Вони пождуть і аж по весіллі підуть до нього і розкажуть все. Ta тут вже Тетяна стратила знов рівновагу душі. Зачувши наново про весілля Гриця з Насткою, вона не своїм голосом скричала — і блискавкою з свого місця зірвалася. А коли Мавра, несамовитим окриком викликана, спинилась на порозі, а за нею і старий Андронаті, вона вжe знов в ліс погнала…