Дід здвигнув плечима.
— Не знаю, донько, — відповів сухо. — Так мені казали. Не тутейший я. Я що знав, сказав. Мусив так.
— 0-о-о! — простогнала Тетяна, мов підстрелена, все ще клячачи, і притиснула лице до дідових колін. — 0-о-о!..
— Так донько, — потвердив дід. — Се все правда, що переказує синьоока Настка. А мене самого Гриць на весілля просив, і я до них іду.
— Ні, татку! — кличе, як перше, Тетяна з розпучливо-впевняючим голосом, і знов обнімає з невимовним і жалем-покорою дідові коліна, мовби іншого руху не знала, мала перед собою святого і молилася до нього. — Ні, татку, не кажіть сього. Се не може бути… Ми ще ось… недавно тут у лісі, — захлипала, — стрічались, — і при тих словах вона мов гине, гасне. — І він… ще цілував. Се не може бути, неправда; він другу не бере… він мене любить. Я не починила!.. — крикнула з розпукою. — Я лише любила, любuла, татку! Ми собі по слові, і заки сніг упaдe, буду в його хаті. Татку! ! він мене любить. 0… тут… в лісі… стільки разів, — хлипала, — в лici… — I знов мов умліває.
Старий зареготався.
— Кажеш — любить тебе? — спитав.
Тетяна підняла до нього, благаючи, голову, що в розпуці назад їй опадала. — 0, любить, татку добрий, любить! — впевняла і наново, як перше, тулить і тисне розпучливо лице до дідових колін. — Мене одну любить, мене одну на світі. Сам мені казав, і йому я вірю. А заки cнiг упаде, казав, будеш в моїй хаті. Я його Туркиня! крикнула, розпростерши руки, і впала лицем до землі.
Дід підвів її.
— Не будеш, Туркине! — кликнув твердо. — В ній буде синьоока Настка, а Гриць, як тобі кажу, спрошує на весілля. Мене вже просив. Я до них піду. Встань, спам’ятайся, про Гриця не думай, не мути його щастя, бережись гріха — інакше побачиш!.. — I з тими словами, неначе піддаючись якомусь тайному приказові, помахав до неї з погрозою п’ястуком. Тетяна витріщилась через хвилю на нього з несамовито розширеними очима, однак, зрозумівши врешті його слова і його погрожуючий рух, нараз, мов змія, звинулася з землі і станула на ноги.
— Іди ти!! — крикнула нараз диким голосом, скипілим з раптової ненависті, неначе з його останнім словом опинилася вся погань світа перед нею. — Ти! — і з тим словом трутила старого так сильно від себе, що він відразу упав. — Іди — ти! Ти сам нечистий, що мене подибав. Грицю! — крикнула вслід за тим з усієї сили, мов не тямлячись з розпуки, і — розреготалася. — Грицю, я тут!
В діда спалахнули страшно циганські очі, і, піднявшись, він погрузив вдруге п’ястуком і бичем.
— Гай, гай! — крикнув, засапаний, і закляв тут страшно. — От що, чарівниця-відьма, — додав, — сама ти справедлива. Тепер се сам я бачу. Настка правду казала! Знай ти раз від неї, а другий і від мене. Гриць її посватав, а тебе лишає.
— Неправда, він мене любить! — кинулась на нього Тетяна з зворушення здичілим беззвучним голосом і такими ж очима, боронячись з усієї сили проти убиваючих, страшних слів старця.
— Тільки й твого! — кликнув на те дід і заллявся при тих словах гipким поганим сміхом. — Тільки й твого. Так, як його батько любив колись його матір, — додав з неописаною ненавистю. — Тільки й твого!
— Тетяна, не зрозумівши всіх його слів, лиш останні, знов кинулась на нього.
— Іди ти! — крикнула і, підсуваючи високо чорні свої брови, підняла руки і указала на недалеку пропасть. — Іди! — повторила, — кинься там — і більще не вертай!
Старий витріщився з переляком на неї і, схилившись за бичeм, що випав йому з рук, хотів її вдарити.
Але її вже не було — зникла. Лиш зі сторони, куди метнулася, зaчув він розпучливі голосні слова: «Грицю!.. Я тут». А відтак по хвилі прикрий довгий сміх…
Задихана, без краплі крові в лиці, з блудними майже очима, з викривленими устами, впадає Тетяна до матері і кидається їй на груди.
— Мамо! — скричала погаслим чужим голосом. Мамо, Гриць мене покинув, зрадив. Мене він любив, а з другою вінчається. Мамо! — кличе, не даючи матері опам’ятатися з своїх слів, і термосить її, не тямлячись, щосили. — Мамо! він двох параз любив, слухайте, мамо!
Іваниха Дубиха, що саме сиділа на лаві, побачивши нараз майже напівбожевільну доньку, лиш до стіни оперлася.
— Що за Гриць? — пішло глуxe питання.
— Той, мамо, що раз зимою на коні тут був. Гарний такийІ В лісі ми все сходилися; там ми любилися. Ліс один все знав. Грицъ, мамо! — і розреготалася.
Стара підвелась важко.
— Так? — спитала, а потім додала: — Тобі він казав цвіту папороті шукати? — І, сказавши се, усміхнулась, мов останній раз у житті.
— Мамо! — пішов окрик нечуваної розпуки на всю хату. — Мамо!
— Ти oднa в мене була, — відповіла мати. — Oднa на вciм світі…
— Мамо!
Дубиха не відповіла більше…
Тетяна впала на коліна перед нею… сповідалася…
Годину пізніше Тетяна знов у лісі. Летитъ шаленим кроком, мов сама стріла, до старої Маври. «Мавро! — товчетъся ніби голос в її грудях диким стогоном і шукає простору. — Maвpo!» — аж і опинилася.