— Тетяно, серце моє! — простогнала втолос. — Тетяно моя, серце моє, що тепер з тобою буде? Ти, я бачу, не Мавра, ти, я бачу, не перенесеш сього. Тебе вже жаль заглушує; гоcподи, змилосердися.
— Що ти змалку не мала? — говорила далі. — Все, що хотіла, мала. Завше було, як бажала… а тепер… — із жалю-розпуки за дівчиною Мавра за голову імилася, та тут вже і схаменулася. Ні. Вона піде до нього. Завтра. Скоро зазоріє, заким сонце зійде, вона буде в нього. Тепер знає все. Впаде йому до ніг і з душі попросить. «Синоньку, царевичу мій красний, — буду молити. — Не губи Тетяни. Я її вибавила. Я її виголубила. Чим не вдалася тобі? Не вдалася ростом, не вдалася бровами, не вдалася серцем? Синоньку мій — не губи!»
Можe, послухає.
* * *
Переходила Тетяна два дні і дві ночі; майже не лягала. Не їла і не пила, лише все чогось ждала, ходила ніби совна, не бачила нікого і не чула, а все по лісі і по білій стежчині. То там опинялася, де він голубив, то там роззиралася, де він на неї ждав, то там знов обзиваласъ: «Я тут!» — а все без упину, все гарячково, доки не спала з сил, доки не зайшла з нею важка зміна.
Стара мати не спиняє, знає! Хорій душі тепер спокою треба. Нехай вперве своє горе переможе. А далі — господь є.
В лісі добре.
В лісі, як в тій церкві. І спокій є, і господь; і зросла вона в нім, і свій біль в нім згубить. Вона лиш стереже її; чи не тінню за нею волічеться, щоб собі лиха якого не зaпoдiялa. А бережучи, заодно молитъся: «Господи, зціли, господи, скріпи, доведи до миру». Сама вже мов не та, що впepве по світі ходить. За недовгий смутний час снігом побіліла. Додолу похилиласъ, гробу бажає…
Третьої днини, як вернула Тетяна знов з лісу, сказала матері:
— Я йду до Маври. Мені треба Маври. Я прийду. Я прийду знов.
Мати притиснула її мовчки до себе — і бачитъ — у дівчини голова горіла, очі дивились за чимось широко вперед себе, а сама вона тремтіла…
— Іди з богом, доньцю, до Маври, з богом і вертай, — виряджала бідна, а з рук їй тяжко Тетяну випускати. Але дівчина, мов лиш вижидала останнього слова Матері, вирвалась дико з її рук і в ліс, мов несамовита, поспішила…
— Господи, зціли, господи, скріпи — від смерті сохрани… — прошептали знов материні уста, і вона вернулася в хату.
Тетяна вже в Маври стоїть на порозі.
— Правда, Мавро? — було її перше слово, виповіджене чужим голосом, в котрім всі струни, що досі гpaли, пірвалися.
— Правда, доньцю, правда, — відказує Maвpa, і в душі дивується страшній зміні, що зайшла з дівчиною. — З ним сама я говорила. Се той, що раз і в мене був. Та як вже і кажу, сама з ним говорила. — I говорячи, не спускає Мавра з дівчини ока. — Сміявся, донько, що саме я за тебе на нього накинулася. «Хлопцеві дві любити можна», — каже. I він Дубівну любить. Хто б її не любив? За її чорні брови та за щире серце. Нікого в житті він так щиро не любив, як саме Туркиню. Але так вже склалося, що вона другa з ряду — мусить уступити. I що хоч він дві любить, з двома вінчатися не може. Хоч би хотів — то піп не звінчає. Що Тетяна хоче від нього? Що він тут поможе? Кине Настку? Настка не відступить. Страшно Настку кинути. Тетяні легше. Вона багачка, другий посватає, і все буде добре. Нею він не журиться. Йому гipшe. Він має все чорнобриву перед очима, дарма що за тиждень в них весілля. Так буде каратись, доки її не забуде. Самі дівчата лиха наброїли24, його полюбили, і тепер він винен. Доста Настка гнiвається, а то ще й вона заводить. Як він лиху зарадить? Якби знав, зарадив би, але він не знає. Нехай вона, Мавра, перекаже Туркині, що за тиждень в нього з Насткою весілля, але він її любить…
Ой, — зойкнула вкінці Мавра, і мало що не сплакала. — Мені жаль того твого Гриця, донько. Жаль чогось і гірко. Мені жаль тебе, бо ти моя, а жаль і його, бо чимосъ і він мій. Господи боже, чому воно так склалося? А такий він гapний, а така ти добра, а склалося так фальшиво. Саме як колись і в мене. Господи, прости, я хоч прогрішилася, чоловіка зрадила, але ти… — і урвала.
Тетяна нe відповідала.
Стояла біла, як смерть, все ще коло дверей, не рухаючись з місця, з очима, що шукали заодно чогось по столі, важко дишучи. А коли Мавра, жаліючи її, сказала: — Пропало твоє щастя, донько, пропала твоя доля! — вона не обізвавшися до неї ні словечком, пурхнула з хати, як від матері, і погнала…
Біжитъ білою стежкою, розколибана горем, хитаєтъся, хоче побороти жаль у серці — і чує, не годна. Підпадає йому, він її глушить. Чує лише, — що щосъ мусить статися. З нею самою чи з ним — не знає. Щось потужне, велике, щось, чого досі не було, але мусить, щоб убило те лихо, що знівечило її щастя. Те лихо, що таке і велике, тaке недобре. Господи! Шаліє щось в її цілком роздразненім вже мізку. Чому воно тут? Чому таке сильне? Відтак знов виринає, змагаєтъся перша її думка, що щосъ муситъ статися. Передусім статися, що б убило те лихо, що б убило її щастя. Вона його уб’є. Вона чує, що уб’є. Що годна. Але як? Але що?. Вона не знає нічого… Нараз в її голові починає знов путатися. Хто винен? — питає сама себе. — Гриць? Ні, Гриць не винен. Він її любить, ось сказав і Маврі, що любитъ. Насткa винна? Ні. І Настка не винна. І в Настки щастя нема. Її Грицъ не так любить. — Нараз застановляється. — А може, і любитъ? O, любитъ, любить! — закричало щось кривавим зойком в її душі, перемагає, заглушує все попереднє. — Любить! Інакше би не брав. Любить! — і тут же заливаєтъся вона страшним божевільним сміхом…