Так до нього не заговорила ніколи в житті його мати он там на горі, дарма що звалася «матір’ю».

Його мати! Та ба! — згадав він і усміхнувся гipкo. Хто знає, де і хто його мати. Кинули його, мов щеня, під чужу стріху, щоб позбутися, на ласку чужих людей, і не навернулися більше. Чи не самітний і він у світі, як он та бідна, як казала: на весь ліс, всю гору? Чи не подібна його доля до її? «Мавро!» — зойкнуло нараз тужно-сумно його молоде серце і свідомо забажало любові. Тої чистої, материнської любові, якої він ніколи не зазнав вповні в своїм житті, скільки б і не любили його господарі, не любили дівчата, не шанували товариші і всі інші знакомі. А матерньої любові, тої щирої, теплої, він ніколи вповні не зазнав. Вона одна, перша, обізвалася до нього по-щирому, поблагословила його з душі. З щирої материнської душі. І він чув силу правди її слів і її чуття на собі, і він її не забуде…

Роздумуючи над старою бідною циганкою, пригадував він собі не раз і її пророчі слова про його долю. «Не люби, синоньку, чорні очі… — остерігала, піднявши ще й палець, — бо чорні з синіми тут в пару не укладаються. Люби такі, як твої, буде доля ясна», — обізвалося йому голосно в душі. «В Туркині чорні очіl» — заговорив сам до себе. Але в тій же самій хвилі відчув виразно, як, може, ніколи перед тим в житті, якими дорогими були йому саме ті чорні очі, була та — з чорними очима. «Туркине! — обізвалося жадібно його тугою переповнене серце, що все забувало, а її пам’ятало. — Туркине, вийди!»

Сам не знав, як сльози втиснулися в його очі, смуток обгорнув його. Він їде ще білою стежкою, лісом, а однак угадує, що вже недовто буде нею їхати. Десь незадовто спуститься в село. Там, вдолині, чує він, шумить гучно ріка. Набрала дощової води з гір, розшалілася і мов нікого не знає. Але йому спішно. Припізнився в старої циганки, і тепер треба квапитися… Його кінь біжить остро по білій, як сполоканій стежці, розтятненій тепер тут рівно.

Тут і там зачіпає він капелюхом о розложисті віти смерек, і і на нього сиплеться свіжий дощ з лісової зелені. Далі, далі і стане смеркатись. Густішим лісом вже ніби сумерк прокидається, лиш тут і там проблискує заходячим сонцем, що по тучі знов показалося.

Так.

Однак — хто се йде проти нього? Чи се не Туркиня? Вона — Туркиня!

І він кличе радісно:

— Тетяно, то ти? — Але тут і вмовкає.

Се справді вона. Вона його впізнає, однак заразом наказує рукою, щоб мовчав. Вона ж недалеко млинівки. Він здержує, звертає коня набік, а вона біжить проти нього. Вже спиняється коло нього. Босонога, з підкасаною спідничиною, простоволоса, мов крадьком вимкнулася з хати, з якимсь вузликом в руках, — усміхнена, щаслива!

Хто б то сподівався! Аж зойкнули з утіхи, стрінувшись отак несподівано — і враз усміхнулися.

— Не клич голосно! — остерігає, задихана з несподіваної радості. — Не клич голосно, бо позаду мати йде!

— Любиш? — питає він замість усього з поспіхом і схиляється з коня до неї, а вона, струнка, мов смерічка, пнеться на пальцях до нього.

— Люблю, — відповідає з цілим раєм щастя в очах. Коли не любила?

Він притятає її лакомо до своїх грудеи і притискає її тут так щиро і з такою силою, як, здається, ніколи досі. Відтак цілує…

— Тут ніхто нє бачить, — шепче пристрасно. — Ще раз.

— Раз, — каже вона слухняно і цілує.

— Ні. Ще раз, — відповідає він і цілує другий раз.Я спішусь, зозуле, все в роботі. — Відтак додав крадьком, мов злодій, в поспіху: — Колись лісом знов, як тепер.

Вона усміхнулася щасливо:

— Як тепер, — повторила так само щасливо, не задумуючись, і мов ждала.

— 3ійдемось, — сказав він і рушив спішно з місця.

— 3ійдемось, — відповіла, задивившись всею душею на нього, і, не звертаючи вже більше очей з нього, пішла з вигона з оберненою за ним головою вгору білою стежкою, якою саме він з’їхав…

Він, вдаривши коня і оглянувшись і собі за нею, погнав і зник, мов вітер, з її очей.

Схвильовано задрижало за ним порушене сильним рухом коня смерекове галуззя. Задрижало, і посипалися з нього густі краплі дощу. Чутно, рясно впали вони на землю, а далі стали лиш одна по другій зсуватися, рідко, рідше, а далі перестали…

Згодом стало в лісі тихо…

«Гей, на Івана, гей, на Купала… гей-гей-гей!» — розхходиться раптом десь високо, вже в лісі, щасливий голос Тетянин і вмовкає.

— "Красна дівчина долі шукала, гей-гей-гей", — доспівує за нею в душі з замкненими устами Іваниха Дубиха, що повільним, поважним кроком іде й собі за нею до Маври вгору…

VII

Одного дня, може, в три тижні по стрічі Тетяни з Грицем, висилає Іваниха Дубиха Тетяну знов до Маври навiдaтися, що з нею діється, бо вже її давно в млині не було, а з тим передає для бідної і вузлик з їдою. Тетяна йде радо і, вибираючись, заквітчується. Може, якраз нині стрінеться з милим, довго вже не бачилися. В нього робота. Так уже часом бувало, що несподівано вони з собою на білій стежці здибались… А от і останнім разом.