І пішла.

Іде задумана.

Її думки все коло Гриця. Як він до них прибуде, як пришле дедалі старостів, як мати справить весілля, як вони заживуть, яке їх жде щастя і добро і таке інше. Як Гриць перебере в них млин, стане газдувати, як усі його полюблять і шанувати будуть, а мати при них відпочине. Все за її щастя вона, добра, молилася, доки і красного Гриця за зятя не вимолила. А як ні, то піде в монастир, куди її заєдно від смерті батька тягнуло. Або при них в мирі відпочине, заживе. Все, як захоче. Як забажає — так і буде.

Ідучи так у щасливих думках та пристаючи від часу до часу, ніби відпочиваючи, вона нараз стає і надслухує.

Ій здається, що її переслідують якісь кроки чи не з самого початку, знизу білої стежки вже, і то важкі, неповоротні.

Вона стає, надслухує і оглядається. А оглядаючись, перечікує.

Може, то Гриць?

Але ні. Він все лиш верхом їде. Він мов зрісся з своїм конем, ніколи без нъого не прибуває до неї. Він один ділитъ їх тайну, а ліс дpугий. Се не Гриць.

Вона стає, перечікує знов хвилину і кличе все-таки ніби до нього, як звичайно:

— Я тут!

— А відгомін у лісі відповідає, розходячися, її голосом і умліває: — «Тут!» — і більше нічого.

I знов іде.

Але по якімсь часі вона наново на хвилину перечікує. А з нею враз мов і всі смереки вліво і вправо. Одні над пропастю, другі горою, ніби й собі станули. Колишутъся лиш легко, шумлять обережно. 3 нею враз надслухуютъ, а надслухуючи, притім щосъ ніби пошіптують…

«Грицю!»

«Ти, Грицю? — питає її чутка душа і відповідає сама на своє питання: — Я тут!»

Вона мимоволі хапається за свої червоні маки, котрими квітчаєтъся, бо так він її любитъ, і пересвідчуєтъся, що вони на своїм місці, держатъся добре.

Ні. Не Грицъ.

3 глибини лісу, ззаду, за нею висуваєтъся стареча білоголова постатъ страшного якогось цигана-старця і суне за нею, як тінь яка, просто за нею.

Тетяна жахнулася. Ніколи не бачила сього старця в селі, хоч і як добре всіх бідних знала, бачачи їх усіх зчаста-густа у своєї милосердної матері. Та осъ він кланяєтъся, складаючи руки побожно на грудях, як бачила се лиш у Маври, коли її хто обдаровував і вона з великою пошаною дякувала — і нараз станув. Вона перелякалася його. Її перестрах перед ним змагаєтъся, хоча вона не була боязлива, — і вона се укриває. Та він помічає се і схиляєтъся вдруге покірно перед нею.

— Не лякайся, доньцю, старого діда, — каже. — Він заблудив тут у лісі, а йде далеко і нікому кривди не робитъ. Та добре, що ось тебе тут подибав, — каже далі і блиснув якосъ з вигребущою злорадністю чорними очима з-під білих брів.

— Чого б я лякалась? — питає Тетяна, а сама уступає старому з дороги, щоб вигідно перейшов попри неї стежкою та скорше пішов далі. Відтак вибирає спішно ще дещо з Мавриного вузличка і передає дідові.

— Прийміть, добрий татку, за душі померші, — каже вона, покірно прохаючи, — та скажіть, будъ ласка, звідки саме прямуєте? Чи з далекої дороги? І в далеку дальше?

— Ні, добра доньцю. Я съогодні лиш здолу, з вашого села, — відказує старий циган, а сам чомусь дивиться пильно на молоду дівчину, що в великих червоних цвітах, мов русалка, перед ним опинилася.

— А зібрали доста милостині в нашім селі? — питає Тетяна і усміхаєтъся насилу, а з душі рада би утекти від старця якнайскорше і найдальше.

— Доста. Спасибі всім добрим, що спомагають бідних. Добре обдарили. Не дурно звертався я до них; та і про що хотів я розввдатися — розвідався. Нині я в тім селі втретє зряду. Більше задержуюсъ в селі Третівці. Перший раз був я ще перед двадцятьма роками, бодай би не згадувати, другий переходив я раз зимою, а оце по раз третій — а може, й останній, не знаю, як ще доля далі покермує. Та мусив іти. Взяв на себе дещо зорудувати — других порятувати, то й прийшов. Але більше хто зна, чи ще прийду.

— Чому? — питає довірочно дівчина.

— Старістъ не пускає. Та й хто схоче старого цигана тримати? — відповідає дід, а відтак, спершисъ на жебрацъкий кий, задумався.

Та роздумуючи отак, він все боком дивитъся на дівчину. Вона се відчуває, і від того її збирає знов ляк. Врешті обзиваєтъся дід:

— Не сказала би ти мені, доньцю, чия ти? Така красна, пишна, приманчива?

— Я донька вдовиці, — каже скромно, поважно Тетяна.

— Вдо-ви-ці? — ніби чудуєтъся дід.

— Вдовиці.

— А-га! — відповідає старець протяжно і знов міритъ її оком. Ії червоні цвіти, і золоті півмісяці, що хитаютъся звільна в ухах за порушенням голови.

— А, — починає протяжно він далі, — коли вже вдовиці, то, може б, ти і перебрала за мене одну невелику орудку, щоб я міг назад в своє село вернутисъ. Мене там ждутъ, і мені спішно.

— Чому ні? — обзиваєтъся Тетяна поважно, з душі рада, що є надія позбутися скоро старого діда-цигана, — і підсуває брови, як все, коли чудуєтъся. Та чомусъ її знов огортає перестрах перед старим.

— Так от скажи насамперед, — починає дід, — чи знаєш ти млинарку Іваниху Дубиху? Богомілъну паню, для бідних милостиву?