* * *

Повідцвітали червоні маки, якими прибиралася ціле літо молода Тетяна. Настали понурі дні. Понурі, короткі і дощові. А в хаті Іванихи Дубихи, що стоїть межи горою і гучною рікою, панує майже заєдно півтемінь. То смереки, що здіймаються густими рядками перед хатою на горі, заслоняють вступ сонця і творять в ній понурість; в хаті перед іконою пресвятої діви горить, як звичайно у побожної Іванихи Дубихи, мале миготливе світельце.

Смутно і тужно тепер осінніми днями красній Тетяні. Мати за господарством та справунками в млині, лиш недовго пересиджує в світличках. Тетяна, прибравши їх рушниками, сушеними цвітами та килимами, не знає іноді, що з часом починати, так багато, здається їй, має його зайвого. Хоча й помагає матері в господарстві… клопочеться враз з нею… втім, все ж таки бувають у неї такі хвилі… де здається їй… має його ще все забагато. Грубої челядинської роботи Іваниха Дубиха своїй одніській доньці не дає в руки, а туга за Грицем і потайна любов до нього підмулюють душевний слокій і рівновагу дівчини. Летіла би, як птаха, на гору до нього, він же кликав, молив лісом, щоб зайшла хоч раз ще. Однак вона не була. Щось, що було сильніше від неї, держало її в долині, вдома, не допускало виходити проти нього.

Хотіла бачити — не йшла. Любила — не показувалася. Зачинила душу і ніби ждала чогось. Неначе боялася любити так, як була годна…

«А що, буду плакати?» — гомоніло його голосом в її душі, коли пригадувала собі розмову з ним та те, що дівчата, пллюбивши, повинні мати «свій розум».

Так. Тому ж і в неї був свій розум, — і вонa не виходила в ліс до нього. Не вірила йому. А он бідній Маврі як пішло життя марно-марнотою, і всі покинули. Нікого, окрім неї та її матері, не мала вона на всім світі. Та вона так не хоче. Ліпше не любити, якщо мав би він її забути, висміяти, що так дуже його полюбила, в його очах душу загубила…

I чомусь їй лячно, і чомусь тужно. Скільки не молилася, віри до нього в неї нема. Полюбить, окине, осміє і свисне! — остерігає заодно якийсь внутрішній голос її серце. Так учила, остерігала Мавра, а Маврі вона вірить.

— 0!.. 0!.. 0!.. — виривався на саму таку лиш думку стогін з її грудей, і віра, хоч би й була на час, щезла без надії — не вертає більше. Думка нестерпна. Вона мутить її душу, відбирає спокій. Насуває смуток, розпікає душу. Вона, Тетяна Дубівна, покинена, осміяна. Вона — що її мaти держить, мов цвітку за образами, шанує, пестить. Що все, чого б не захотіла, мала по волі. Вона ним покинена, а він посвистує на неї!.. Мов під невидимим тягарем якогось незрозумілого їй самій cтpaxу угинається Тетяна, терпить і умліває душею.

Так часто, так густо. Тому зачинені її уста мовчать гордо, не признаються нікому про біль і рай в душі. Прийде він або старости від нього, вона заговорить, все розкаже. А коли не так, нехай все в ній згасне. Іншими днями знов Тетяна, мов той лід вeсняний, тане. До себе усміхається, радіючи цілою душею. Він її любить! — красний та пищний, мов орел літає. А все її любить, душею в’ялить. Грицю, Грицю! — кличе її молода душа, простятає тужно свої чисті крила, тріпочеться надіями, усміхається щастям; коли прийде сам?

Сам!

На своїм дорогім, як вугіль чорнім коні. Прийде, поцілує, стане перед матір, скаже те, що треба, заповість їй щастя.

Та не спішить Тетяна лісом до нього, а біжить до Маври.

Казати? Опoвісти? — питає її непевний голос. — Розповісти Маврі? Зрадитися? Чи радше примовчати, аж настане чac…

Ні, ліпше мовчати. Не зрадитися ні словечком. Радше буде сама ждати, мовчки щaстя виглядaти, любити тайком, а промине час, він пришле сватів, і все буде добре. Мати її віддасть за нього. Вони полюбилися, і вона упросить матір віддати її за нього.

Та не спішить Тетяна до нього, а спішить до Маври.

Хоч і не розкаже їй про свою любов, то Мавра знає різне, розуміється на всім, бувала в світі, знає ворожити, споминає іноді і про любов… легше якось буде. Ідучи одного разу лісом з такими ось думками, завертає Тетяна в сторону, де видніє Маврина оселя, і… врешті входить до неї.

— Мавро! — кличе живо. — А он я до тебе в гості, хоч і не неділя, та в нас в хаті тужно якось часами і сумно, а іноді аж… силує вийти… хоч би й до тебе! — І з тими словами тулиться дівчина до старої приятельки, неначе бажає, хоч і несвідомо, пестощів і любові.

— Мавро, бачиш, я тут…тож за те обійми, попести…

— От і пригадала! — відповідає Мавра, та проте пестить і голубить свою доню.

— Чому не приходила? — ставить питання. — Забула вже Мавру? Полюбила якого хлопця? Нехай їй усе розкаже, все, що б лиш не знала. Вона ж лиш її має. Її одну на світі. Її одну над усе. Більше… кого їй любити? Хто бідною жінкою журиться? Довкруги неї лиш ліс, ліс та гори. А он нині зранку хлопці знов зверещали. Прилетіли злобні, на хату знов спали: «Татари ідутъ!» зверещали. В двері нагримали і, заки вона з печі злізла, пощезали. Кого їй любити? Кого там пестити, як не її, зозулю, зозулю бiлeньку!