…Тетяна сміялася.

— Страхали знов татарами?

— Так, злетіли звідкись і ну ж бити в двері. «Відчини, Мавро, бо татари йдутъ». Стільки часу оставили, що хіба заклясти, поховати зілля, щоб не розтрусили.

— Багато сього літа зілля назбирала? — питає Тетяна і обзирається по закутках, де стара приятелъка держала насушене чародійне зілля.

— Та доста.

— А он там на печі, що се за зілля? — спитала цікаво Тетяна. — Я ще не бачила його в тебе, ще на сім не знаюся.

— Тото зілля? — питає стара сухо.

— Тото. Від чого воно, Мавро?

— Bід усякого лиха, — відказує сухо стара, — воно з-під «білого каменя».

— Та від якого ж лиха, Мавро? — допитуєтъся дівчина, придивляючисъ уважно листю зілля…

— От, від лиха… — чує знов те саме. — Даси напитися, то й переможеш його. Переможеш сном, і вже його не буде. Воно дає сон… — додала відтак вже приязніше. — Не можеш ночами спати, звариш, даси напитися, і хоч би як, а мусиш уснути. Мабуть, і мене тим зіллям напоїли вороги тоді, коли мою долю порішили і з-поміж себе викинули. Винесли в сні з шатра, і я нічого не чула. Деякі в нас розуміютъся добре на зіллі. Ще й до них, як треба, примовляютъ. Гей, гей, зіллячко! — додала і усміхнулася чудно. — Мавра також знаєтъся на нім. Лиш собі не вари, доньцю, — остерігала, — хіба тяжкому вopoгoвi. Та ще й знай, коли його копати. Говорячи отак та пояснюючи вплив сили зілля, вона неначе ще щось затаювала, та Тетяна про те й не допитувала дальше.

— Коли його копати? — спиталa.

— Коли? — повторяє Мавра. — О послухай, як і коли, лише не забудь. Дpугий раз не скажу. Для себе будь-кoли, одиноко, з водою в роті. До схід сонця водою налий, сама без сусідів гopшків звари, глeчик не кивай, а все мовчки. Так для себе. А пpоти лиxa — інакше.

Тетяна усміхнулася.

Мавра погрозила.

— Не смійся, дівче, — додала поважно, — а краще затям. Може, я зaгину, ти одна запам’ятай! Чому тобі не знати? Тобі нехай не придасться, а знати все добре. Ось і знай, проти лиxa… в нeділю рано укопай, в пoнeділок полощи, у вівторок вари, в cepeду рано напій, то і гeйгeй який сон лихо захопить!.. — і аж заспівала, тріпнувши пальцями. — Гай, гa-й! — і розреготалася.

— Ой! кликнула відтак з жалем. — Коли б я була те зілля тоді мала при собі, як він казав мені, що я одна всьому винна, та ще і свиснув — не була б нині Мавра сама по лісах, сама на всім світі, а була би між своїм людом, з своєю дитиною… ет! — додала гірко і урвала.

— То й що, Мавро? — питає Тетяна, і її очі отворилися нараз широко, тривожно.

— То нехай був би хоч зо три дні переспався, як уже не що інше…

— Мавро! — крикнула дівчина з відразою, зморщивши люто чорні брови. — Гріх, що ти rовориш!

— Може, і гpix… — притакує Мавра твердо. — Але і мене молоду збавляти, порізняти з чоловіком також було гpix.

— Мавро… ти йоrо любила? — обзивається знов Тетяна з несвідомою обороною в голоci, і сама не знає чому їй ввижається той, кого вона любить, Гриць.

— Любила на свою біду та на своє гope. Правда,що любила. Ліпший був, як Раду. Та що мені з того? Тепер нема ні йоrо, ні дитини, ні Раду, ні родичів — нікого. Тетяно, Тетяно, — додає сумно, — що ти, доньцю, знаєщ, що значить у гpудяx в жінки жаль. Він ваги не знає… I най бог боронить, щоб ти його зазнала хоч би і здалека. Ти збожеволіла б, — остерігає Мавра і накладає люльку.

— Я збожеволіла б, — повторила Тетяна стиха і вже замовкла, зморщивши, як перше, брови над чолом. Нараз — станувши близько перед старою цитанкою, кажe:

— Мавро!

— Що, доньцю?

— Ти багато знаєш…

— Хоч не так багато, а що треба — знаю.

— То скажи ж. Чи вже всі такі, як один той був?

— Котрий?

— Що ти його любила, а він тебе… зрадив, свиснув за тобою?

Мавра дивиться на дівчину, мов на малу дитину, прижмурюючи очі, і відповідає:

— Хіба відтeпep вродиться, що такий не будe.

Тетяна неначе умліває на ті слова. Сідає мовчки знов на лаву і більше не питає.

Зате Мавра не мовчить.

— Доньцю! — каже нараз і дивиться пильно на дівчину. — Чому ти від якогось часу забуваєш про стару Мавру? Га-а?

Тетяна стискає зуби.

— Не любиш її вже?

— …Люблю.

— А більше нікого не полюбила? Га-а? — питає і пакає з люльки, а чорними очима пронизує біле лице тої, що одну її любить.

В Тетяні на той запит щось буриться, щось здіймає гордо голову, що досі перед старою слухняно хилилося, корилося, мов перед невидимою чорною силою, що намагалося взяти верх над нею.

— А хоч би й полюбила? — питає нараз і дивиться неустрашно просто старій ворожці в очі.

— Тоді не вір!

— А як повірю?

— То відтак не жалуй! — Останнє слово вимовляє Мавра майже з погрозою.

— Я не пожалую.

— Посилав уже старостів? — питає Мавра замість всього і знов пронизує дівчину оком аж до глибини душі.