З-під гуcтих смерек, обтяжених білим снігом, саме над яром в’ється прозоро-синявою гадючкою дим із Мавриного коминка. Вона зимує…

* * *

Поволі проходить молодому Грицеві осінь і зима. Зразу виїжджав іще за красною Туркинею, та пересвідчившись хутко, що вона держить слово, не являється, як приобіцяла, що «не прийде», він аж посумнів. "Якби любила, то виходила б, — говорив заодно, — хоч раз один, а все-таки вийшла б, показалась би — щоб бодай побачив, поглянув на неї. А то затялася і ані раз". Холод, мороз витають по горах, а Гриця все ще видно від часу до часу на чорнім коні, як кудись жене і вертає повільним кроком сумно. Лиш як морози почали на добре притискати, а далі і сніг налягати на широких вітах смерек білою ватою, перестав він вижидати дівчину в лісі. Тим часом туга загніздилася в його душі, скільки не розважувала її несвідомо своїми пестощами, щебетанням та слухняністю білолиця Настка. Гриць мов не той вже, що був. Посмутнів. Старостів до Тетяни він також не може слати, бо в його сусідстві живе Настка і він не хоче її смутити. До того й батько його не хоче землі відділити — каже ждати… з женячкою ще не квапитися, і він мусить батьковій волі піддатися. Та ждучи отак і плекаючи в серці бог знає які надії про Туркиню, він все-таки не перестає, розвідуючись тайком про Тетяну, — заходити досхочу до синьоокої Настки, віддаватися тому почуттю, що його в’язало з нею і держало при ній. Він неначе міцніє душею, зачувши тут і там між товаришами, що вона, крім нього, — що гуляє, мов ногами пише, — не бачить іншого в селі, в’яне за ним серцем і до смутку любить…

А Туркині не видно.

Однак не така вже кров у Гриця, щоб він довго з тугою в серці возився. Одного поранку осідлав свого чорногривого коня і подався в село, де жила Іваниха Дубиха з своєю гарною донькою. Їздить там по селу, вдаючи, що за справунками, а за Іваниху Дубиху все попри те розпитує. Чи горда вона дуже і неприступна ? Строга дуже пані?

— Горда дуже, — кажуть, — і строга, а для своєї доньки то, здається, чи не самого бояра вижидає.

— А донька? — питає.

— За жодного не хоче й чути. Досі відмовляє всім як одному, — розказують. — Каже, що не «по душі» і не хоче.

— От жвава, що й бідних любить, — вихопилося якось Грицеві з уст.

— Та яке там вже «любить»! На жодного, а на бідного вже й тільки не дивиться.

— А гарна яка ? — допитує далі Гриць, вдаючи, що не знає дівчини.

— Сам вже придивися, — подають у відповідь. Поклонися їй низько, поглянь на брови, тоді осудиш власними очима, хто така Дубівна, хто така Туркиня.

В Гриця аж загоріло в душі. От його Туркиня — спалахнуло в думці. Добре кажуть: на жодного не гляне. На нього вона дивиться, ота Дубівна, до нього ласкава, прекрасна та Туркиня.

Дивиться? Грицю, Грицю… уважай, що дієш!

«Гaдaєш, я зараз для кожного? — пригадуються йому її слова, — Я не для кожного…»

Та Грицеві байдуже про слова дівчини. Він її любить. І щось здіймає в молодому хлопцеві гордо голову, неначе упоминається про своє право… а все інше йому байдуже. «Для кожного, не для кожного, а його вона буде! Ще не було такої, що йому оперлася б». І їде Гриць впрост відважно сам до Іванихи Дубихи. Хоч побачить Тетяну, слово-два спитає. Може, вийде з хати…

Вийшла Туркиня, спаленіла і зчудувалася бровами. З шапкою в руці стоїть Гриць перед нею.

— Я прийшов, Туркине, — каже він покірно.

— Гаразд, — відповіла вона і всміхнулася очима. А за нею мати — висока, строга… в чорному одіта.

— В яких справах, молодий газдо? — зaпитaлa сухо і прошибла холодним оком Гриця і доньку.

— Не питaли зранку люди тут за ним?

— Не питали, — ще зимніше відказала.

— Чоловік та й жінка…

— Не питали, кажу! — З тим і обернулася і ввійшла у хату.

— І ти, донько, входь, надворі не гайся! — так прийняла його Іваниха Дубиха — і більше її не бачив.

— Іду, мамцю… — обзивається слухняно Тетяна, а сама з місця не рушається.

— Вийди, де лиш захочеш, я усюди прийду; або хоч до церкви, — просить Гриць, вклонившись знов покірно. — Разом посумуємо, разом поговоримо.

— Не вийду. Навіть і не жди, — відповіла твердо. Він жде хвилину, мне шапку в руках, потім озивається:

— А в ліс весною прийдеш? — питає і з тими словами схиляється перед нею, дотикаючи сим разом шапкою самої вже землі.

— В ліс весною прийду. А тепер вертай.

— Як зазеленіє, — притримує Гриць, а сам аж губить очі на її чорних бровах, наусміхнених устах, на всій її красі.

— Як зазеленіє, — повторює вона і знов усміхається. Гриць кланяється.

— Спасибі, Туркине, що ти вийшла з хати, що сказала слово, спасибі ще раз.

— Спасибі тобі, що додержав ти слова — та проте вертай — мати не жартує…

Відлетів Гриць на чорнім коні, і тихо стало коло хати, лиш на чaсок, ніби десь на спогад там комусь, остався тупіт кінських копит у воздусі.

«В ліс весною прийдеш?» — повторює Гриць в себе вдома заодно своє питання, тоне в нім, куди б не ходив, за що б не брався.