— Ще він їх пішле.

— 3 нашого села який?

— Ні.

— Здалека?

— Не знаю. Нічогo не знаю,

— І ти його любиш?

— І я його люблю.

— Кажеш — він тебе посватає.

— Він менє посватає.

— Коли?

— Не зиаю.

— Сеї осені?

— Не знаю.

— Тетяно! — остерігає Мавра з щирою строгістю грізно киває пальцем, — Тетяно!

— Що таке? — опирається проти чогось у голосі cтарої Маври молода дівчина.

— Уважай, Тетянко!

— Він же мене любить!

— І ти його любиш?

— І я йогo люблю.

— І не з нашого села він?

— Не з нашого,

— А мама про те знає?

Тетяна зворохобилася, Сама думка, що в її любові до Гриця хотів би хто стати на сторожі або перешкоді, зворушує її нараз і настроює бунтівничо. Вона тупнула ногою, як чинила в двтинстві, коли не сповнялося її бажання, і відвернулася люта.

— Ій — мама! — криквула роздразнено. — Нащо ще й мамі звати. Він пришле вже в час старостів, тоді й дізнається. А тепер не треба.

— А як тебе хто інший посватає сеї осені?

— То не піду, — відповідає рішуче і гoрдо.

— А як мама скаже?

— Мама не скаже.

— А як присилує?

— Мавро! — кинулася до неї дівчина з неописаним роздразненням, немов хотіла її вдapити, а очі в неї заіскрилися люто. — Мама не присилує!

— Ні, ні, доньцю, — утвхомирює затривожена роздразненням дівчини Мавра, як за дитинячих її літ. — Мама не присилує.

— І ти допоможеш, Мавро? — просить Тетяна, приказуючи.

— І я допоможу, доньцю, вмовлю маму.

— Доки він старостів не пришле, Мавро?

— Доки старостів не пришле.

— Хоч би і другі прийшли і мама силувала? — питає Тетяна з притиском, ніби зaбeзпeчуючись відтепер Мавриною поміччю.

— Хоч би і так, дитинонько. Але не журися. Не час тим журитися.

Тетяна сідає близько коло печі, де тліє кілька вугликів, і мовчитъ.

— А хоч багатирський син він? — питає по якійсь хвилині знов Мавра.

— Авжеж, — відповідає Тетяна згорда, і її голос застерігає собі заздалегідь іншу думку в старої приятельки, як ту, що він багатирський син.

— А красний?

— …Ну-у-у! — відповідає лиш молода дівчина з притиском і підсуває брови, відтак додає: — Такий, мабутъ, лиш твій був, Мавро…

— Нехай бог боронитъ, щоб такий вже вдався.

— Красний — кажу, Мавро.

— Я чую, доньцю, — відповідає Мавра і хитає жалісливо головою. — Тому я пропала, — додає, майже співаючи, півголосом. — Душу за ним дала — за його очима.

— За його очима… — повторює розмріяно, задумано Тетяна.

— А як його звутъ?

Тетяна вагаєтъся, відтак махає рукою зневажливо і байдуже додає:

— Подибала раз…

— Раз? I вже полюбила?

— Раз, і другий, і третій, а четвертий полюбила.

— Тайком?

Тетяна мовчитъ, спустивши голову.

— В млині? — розпитує, розгребує дівочу тайну Мавра.

Тетяна знову потакує мовчки головою, а відтак заперечує.

— Не хочу правди сказати.

— Тетяно! — остерігає Мавра, майже молить. — Кажи, най присилає старостів. Сама не виходь до нього!

— Сам пришле він сватів, — обзиваєтъся твердо дівчина.

— Най бог помагає. I далі стережися, Тетяно! Бо хто, донько, любить, той не раз і губитъ, — додала пророче.

— Губить, — повторює ледь чутно шепотом Тетяна, а відтак вмовкає…

Тишина… Мовчанка.

Мавра, задумавшись, пакає люльку, а Тетяна знов бореться з чимось, мовчить якийсь час; відтак кидається до Маври, тулиться до неї і благаючим голосом допитується:

— Мавро, чи вже справді всі такі, як ти передше казала?.

Мавра відзивається твердо, мов камінь, що, впавши в воду, повороту не знає:

— Хіба відтeпep вродиться — що такий нє буде.

— Мавро!

— Доньцю моя дорога, як ти ніколи не вірила Маврі, то сим разом повір! Ти в мене одна на світі…

— В нього щирі очі… я його люблю, — відповідає і ніби бореться молода дівчина з недовірливістю старої няні.

— Любиш, доньцю? Любиш? — відказує сумно Мавра. — Тож люби щасливо, бо я — одна на всю гору, на весь ліс, на всю самоту, далеко-широко одна та й одна.

Зворушена вертає осіннім тихим лісом Тетяна, і вже не йде до Маври. Її болить, як Мавра заговорить про них, а з тим і про того, якого й не знає.

Не піде. Не добре їй з Маврою. Що б і не порушив, вона на все кидає тінь. А Тетяна любить. Вона знає Гриця. І він її також любить. Своє добро вони знають. Вона вижидає дома старостів від нього. Іноді і молиться. Колись він лиш над’їде — говорить її серце — чорний кінь зарже, і він увійде в хату. Здійме капелюх, як не раз вже в лісі, і, вклонившись покірно, скаже: «Я прийшов, Туркине! Тебе одну я люблю, одну на всім світі».

Куди б не ходила, за що б не бралася, а в її душі грає одна і та сама пісня: «Гриць її полюбив, а вона Гриця…»

Звільна минає день за днем осінь, наближається зима — аж і настала врешті. Біла, чиста і морозиста. Пушистий іній угинає сосни, а груба верства снігу застелила білу стежку. Весь ліс, куди не глянути, прикинувся на час в якусь білу мрію…