— Самі випали? — питає ніби себе, не спускаючи з нього очей.

Ти, — каже він далі, — така красна, що тебе одну я люблю.

— 0… 0… 0! — викликує вона болісно і згинається по червоні цвіти маку.

— Не віриш?

— Що маю вірити? — питає і підсуває зчудовано чорні свої брови.

— Що тебе одну люблю.

— Мене?

— Тебе.

— І ти красний, — каже вона просто, — але мені тяжко на душі.

— Чому? — питає він щиро і нараз обіймає її за шию. — А он мені не тяжко.

Вона виховзується.

— З тобою мені тяжко.

— Зо мною?

— Так. Я прийшла тобі сказати, що більше вже не прийду.

— Та зате я прийду, — відказує він.

— Куди?

— Всюди — де ти будеш.

— Ба не всюди прийдеш.

— Прийду, як раз кажу.

— І до нашоі хати?

— І до вашоі хати. Та де ваша хата?

— Коло млина над рікою. Знаєш?

— До Іванихи Дубихи? — питає він зчудовано. Так?

— Так. Вона моя мати.

— То гонорна пані, — відповідає і майже свиснув.Здалека кусає.

— Моя мама богомільна, робить людям добре, саму правду любить.

— Та що з того? — обзивається він.

— Ніщо. І тихо в нашій хаті, лиш вона та я і святі ікони; красно так і любо…

— Ще тебе в черниці дасть, — жартує він.

— Може, й дасть, якщо коли захочу.

— Як не посватаю.

Вона спаленіла.

— Чи підеш за мене?

— Як захочу, піду.

— Ов-ва? — наслідує її знов,

— Ов-ва! — обзивається вона згорда, не споглянувши на нього. Нараз додає спокійно: — Іди собі!

— Піду, коли схочу, не розкажеш мені, хоч ти і Дубівнаl

— А мені ліпше, як тебе не бачу, — обізвалася вона зі спущеними вділ очима. І з тими словами завертається, іде.

— Туркине! — кликнув він з жалем, благаючи, а за хвилю опиняється коло неї. — Зозу лько!

— Хочеш свиснути? — питає вона і прошибає його великим, допитливим, мов остерігаючим поглядом.

— Туркине!

— Іди собі! — майже молить. — Мені тужно, мені тяжко. Мені сто раз ліпше, як тебе не бачу. Грицю! Іди, іди собі! — мені так тяжко… іди!

— Дурна ти! — обзивається він.

— Гадаєш, я не кажу правду? — відповідає і, станувши близько перед ним, дивиться великими ширими очима з блідого свого лиця, і ще й додає: — І не вижидай мене більше, бо я вже не прийду.

— Прийди, прийди, зозуле! — просить він покірно і схиляється низько перед нею. — Прийди і закукай тут лісом, а я буду тут ждaти.

Нараз, поки він спостеріг, спам’ятався, вона відвернулася живо від нього і, не оглянувшись більше ані разу, розділила смерекові галуззя, пурхнула між них, мов та птаха, і зникла… неначе іі й не було.

Він не смів чомусь піти за нею. Згадав її матір-паню, не хотів і її дразнити і остав, де стояв. Відтак вернув до коня, обняв, мов товариша, за шию, зітхнув, пождав коло нього хвилину, а потім, не надумуючись довго, протяжно свиснув…

Слухає…

Легкий-легесенький, ледве замітний шум колишеться воздухом, наказує мовчання…

Все мовчить, вижидає.

— Не пpийду! — долітає нараз звідкись згори до нього тремтячим любим голосом. А вслід за ним відбилося почерез яр на противній скалистій стіні, виразно умліваючи: «Не пpийду!»

Збігла надолину додому, задихана, зворушена, кинулася перед святі ікони і молиться:

— Господи, мені смутно! — жаліється, затискаючи, мов удержуючись від плачу. — Господи, мені смутно… Чому мені смутно?

* * *

Вернувши скорою їздою додому, Гриць iде просто до білолицьої Настки. Йому хочеться до когось пригорнутися, до когось пpитулитися, комусь сказати, що він любить Туркиню. Що вона така, що вона сяка… Що його серце болить… Що казала се… відповідала те — і багато такого іншого кипить в його грудях. Тому й пішов.

Настка ждала.

Bонa все ждала.

Коли б і не прийшов Гриць, вона все на ньото ждала, однаково його любила. Без відміни, і все радувалася ним.

— Настуне, голубко! — каже він сумно, тужливо і обіймає її. — Настуне, я дуже втомлений…

Настка тулить і голубить. Настка догоджає, вона не питає. Що він хоче, вона мовчки сповняє, завше добра, завше люба.

Тепер сидять обоє обік себе і не говорять нічого… Само мовчання говорить за них.

Він глядить задумано вперед себе на ліс і гори і нічото не бачить. На нього дивляться чорні очі з-під лукуватих зчудованих брів, горять коло лиця червоні маки, дрижать в ухах золоті півмісячики, цвітуть любі уста.

«Туркине! — стотне, благaє мовчки йото стужене, зворушене серце. — Туркине! Чому мене не любиш?»

«Не пpийду-у!» — відзивається в його слуxу любий голос і замирає в смутній глибині спрагненої його душі. — «Не пpийду!»

— Поцілуй, Насте! — обзивається він нараз по якійсь хвилі твердим, якимсь приказуючим голосом і притягає повнолицю слухняну дівчину до себе й тулить. — Поцілуй!..

Поцілувала…

— …Так… — каже вдоволено, встає живо, не оглянувшись за нею більше ні півпоглядом, і відходить…