По повороті додому Гриць мов трійла18 напився. Не їсть, не п’є, не спить; тверезий, та проте ніяка робота його не береться.
Він не годен.
Одно, що має перед очима, се чорні очі, чорні брови, два червоні цвіти маку, а більш нічого.
Тато, мама лають, а він нічого неначе й не чує. Вислухує мовчки, що заслужив, усувається їм з очей, від-так іде на гору під ліс, на широку леваду, де випасається товарина, коні. Кидається де-небудъ в траву і лежить отак. Довго він тут чи коротко, проте не знає. Йому се й байдуже, Круг нъого супокій, тишина, мушня вертиться в сонячнім світлі, калатають дзвінки товарят, воздухом іде одностайний шум смерек — і то все дотоджає йому. Більше не треба йому нічого.
— Розлінивів наш Грицъ до краю, — жалується господиня-мати чоловікові, а той і нагримить несподівано на нього. Тоді Гриць скипить, неначеб в нім прокинулася замертвіла досі ніби його власна кров, ворохобиться проти господаря і відгризаєтъся.
— А то що? Я в вас на дні станув? — кличе згорда і віддаляється упертим кроком, щоб не доходило між ним і батъком до гніву, причім прийшлосъ би знов наслухатися, що він, ласкою годована дитина, невдячний, і різне інше таке, що болить і приводить жаль за собою. Він сідає на свого як вуголъ чорного коня, до якого прив’язаний білъше, ніж до людей, і їде, куди очі несутъ, на денъ-два в гори або через гору в мале угорсъке містечко. Йому однаково де, щоб лише скорше з очей.
— Бог знає, що се ми вигодували за кров нашим хлібом, працею, — роздумує журливо батько-господар. До роботи ні, до господарки ні, все б то лиш дармувало, чужими руками вугля вибирало, другим хіба розказувало! Панська вдача… де, де, де! — посвистує тосподар, а врешті вмовкає.
А всі його люблятъ, та й чорт знає за що, над всею молодіжжю в селі верховодить, між дівчатами він перший. От — петльованець19 його. Гей, Грицю, Грицю… будучий ти мій газдо, схаменися завчасу, щоб не нарікав колисъ.
Так осъ і сим разом.
Гриць лежить під лісом, витрає на своїй довгій парубоцькій сопівці довгі, тужні мелодії — а робота жде. Йому Туркиня запала в душу. Така вона пишна, така торда… така… хто вона така? Сам не стрічав її по селах ніколи між другими. Ще йде і до Настки, до якої так звик. I хоча таїть перед нею, що його серцю діється, йому добре з її супокоєм, з її розвагою та з тим, що вона не допитується, не судить, а сама лиш любить. Вона лестить його, тулить до себе, він піддається тому мовчки, а відходячи хіба скаже:
— Спасибі тобі, Насте, за твоє добре серце; тільки й мого добра, що ти одна на світі — колись відвдячуся…
— Гай, гай… — погрожує вона злегка, жартівливо і, усміхаючись, додає: — Як другу посватаєш…
Але він мусить її ще де-небудь стрінути, годує він себе однією думкою, хоча добре тямить, що вона відкликувала лісом, що «не прийде».
«Та — може… — думає, — може, таки раз ще «прийде». Тоді, останній раз, бог її знає, за чим приходила в ліс з своєю матір’ю. А тепер, може, приведе її знов якась причина. Хоч раз ще. Лиш раз».
Та не така вдача в Гриця, щоб довго ждав, журився. В дві неділі пізніше каже батькові, що їде на «хвилину» в сусіднє село, щоб оглянути коня якогось, що занедужав в його знайомого, а надвечір верне. «Їдь», — сказав батько — і він поїхав.
Їде він довший час вузькою каменистою сільською дорогою і бачить нараз білу стежку, що оперізує з західної сторони Чабаницю, прилучається саме тут, мов дрібний потік до ріки — до сільської дороги. Та його кінь мудрий. Ось він і не кермує ним, а вже завертає він сам на білу стежку з сільської дороги, вгору понад яр. Пнеться, садить пильним кроком, ніби гордується гарним їздцем своїм, а далі звільняє крок. Ось ще під’їдуть якийсь час, і стежка сховається в ліс.
Їдуть що їдуть, а нараз стали. Перед ними ще біліє біла стежка, але — «куди веде вона дальше? — питає Гриць себе, — відки вибігає? До кого належить? Ніколи не їздив нею дальше, не знає її добре. Чиi не в третє село від їхнього, себто Третівки? А може, лиш на які полонини? А може, в тім селі за Чабаницею і вона живе? Гей, Туркине, обізвися, там живеш?»
Все одно. От, праворуч, високо на Чабаниці, саме ось над білою стежкою видніє той білий камінь-велет, під яким бачив її останній раз. Може, вона знов сюди зайде. З лівої — яр-пропасть, звідти не надійде. За яром — стінa сусідньої гори, так само не пpийде.
Далі він не їде. Нема, відай, і чого, була б вже тут булa.
Стежка дедалі чи не вужча, і нема чacу. Скорше вже буде її тут вижидати. З тою думкою прив’язує коня до деревини праворуч на Чабаниці, сам лягає коло його і лежить. Як вийде вона з лісу на білу стежку, щоб відтак, може, як тоді, полізти під білий камінь, він побачить її зараз здалека. Буде йти проти нього, якщо в яр не спуститься. А там чого? Значить, хоч сяк, хоч так, він її догляне.
Кінь поскубує траву, а він лежить, прилігши плазом до землі, саме почерез стежку, спустившись геть аж над край пропасті; лицем же звернувся за стежкою до лісу. От і мусить її вже здалека бачити, як буде сходити до нього стежиною, мов східцями з лісу, крок за кроком… Гей, Туркине!… я тут!