— Чекай, я йду! — кличе він до неї, і вже туй-туй стане коло неї.
Вона не відзивається, хоча їй спішно; там, вдолині у Маври, вижидає її мати, а вона он в що тепер попала. Остаточно опиняється він вже коло неї.
— Туркине! — кликнув радісно і окидає її оживленим, блискучим оком, віддихуючи здоровими грудьми з поспішного ходу вгору.
— Туркиня, — відповідає вона йому і так само окидає його своїми очима. Але чогось біла-біліська стала.
— А он, заквітчалася знов, як колись, і яка вже красна! — каже він, бо сам не знає, що має казати. Відтак додає: — Не зривай весь мак, не стане на рік на насіння.
— Мені в цвітах красно, — відповідає з супокоєм і стоїть далі неповорушно перед ним.
Він німіє.
Вона так високо на Чабаниці, сама-саміська чи не на всю сторону, а спокійна, мов з каменя. Не боїться.
«Гей, Туркине, Туркине, в чім твоя сила?» — виривається йому на уста, але він мовчить. Відтак обзивається:
— Тепер скажи, чия ти донька?
І його голос ніби заповідає, що тепер він пан над нею.
— Спитай ще раз… може, й скажу.
— Але попам’ятай, — погрожує, — з Грицєм ти не жартуй.
— Я тебе не кликала, — відказує вона. — Іди назад. Я також іду.
В нім починає варитися. Він закляв крізь зуби.
— А ти хто такий? — питає вона, не спускаючи з його очей.
— Я багатирський син, — відповідає він. — Казав вже тобі, на всю гору.
— Ба-га-ч? — питає вона протяжно і підсуває високо брови. Багач — ніби чудується.
— Багач, — спішиться він об’яснити голосом, що несвідомо старається з’єднати собі її ласку.
— А я не наймичка твоя, — відказує вона згорда і, спустивши погляд додолу, починає певним кроком спускатися вділ.
— Я ж не кажу, що ти наймичка, — обзивається він і тепер, як перше, з якоюсь покорою в голосі.
— То чоrо кленеш?
— Бо ти глузуєш з мене.
— Ні, — каже вона, і ані на хвилину не задержується, сходить рівним кроком вниз.
— Поскидай свої маки і дай мені! — просить він, приказуючи, і стає визиваюче перед нею. Вона стала і дивиться на ньоrо, чудується бровами.
— Ти не бачиш, що мені в них красно? — питає. Він затискає зуби.
— Бачу, — бовтнув.
— Ти що з ними зробиш? Затичишся, як я?
— За капелюх заткну.
Вона усміхнулася мовчки.
Кінь коло стежки заржав.
— Твій кінь кличе тебе, — каже вона відтак спокійно. — Сходи скоріше. Я також спішуся.
— I кінь пожде, і ти пождеш! — обзивається він майже люто і приказуюче.
— Кінь пожде, а я ні, бо на мене мама жде, — відповідає вона.
— Ти пождеш, — каже він рішуче хвилюючим голосом, — щоб я надивився на ті твої брови, що тобі їх чорти над очима змалювали…
— Дивися! — каже вона, а сама стає слухняно перед ним, мов дитина, і чудується, як перше, саме тими бровами. I втім, побілівши, додає нараз: — Я тобі казала, що ти дуpeнь! — і ладиться дальше сходити.
Він знов спиняє її в ході, кидаючи ій на сей раз свій капелюх під ноги.
— А дивися! — каже. — Ми лиш двоє на цілу Чабаницю. Чи тобі не страшно? — і в його голосі дзвенить щось недобре.
— З сеї сторони, — відповідає вона спокійно.
— З сеї, — повторює він і палить її очима…
— Та відтіль, — каже вона. — А перше, як тебе не було, я була цілком сама. Чому ж би мені з тобою боятися? Говори, що маєш говорити, борше, — додала квапно, — бо вдолині мама жде. Вона не жартує.
Він успокоюється від її слів, мов водою облитий, і дивиться з подивом на неї.
Тепер глядить і вона сміливіше на нього, в його великі голубі очі, що ніби бережуть в собі кусник неба і прив’язують до себе добротою.
— Чому ти отак заодно зо мною говориш? — питає він з німою просьбою в голосі, а очі його аж розпачають17.
— Бо так ти питаєш. Не задержуй довше, бо я сдішуся!
Він затискає п’ястуки.
— А як мені не схочеться цілком тебе пустити?
— То я тобі в десятий раз скажу, що ти дуpeнь, і ти мене пустиш!
До глибини вражений несвідомою певністю її істоти, власть якої він лиш відчуває і з якою не може упоратися, уступає їй нараз з дороги і сходить враз з нею з гори до стежки.
Ідуть обоє.
Мовчать. Сильна, кипуча мовчанка.
Вона бліда, як голуб, а він з сильно зворушеними грудьми, аж дрижить.
Зійшовши до білої стежки, він сідає без слова на коня, не кинувши на неї ні півпоглядом, — вертає назад; а вона так само мовчки, не поглянувши й собі на нього, щезає десь в лісі — і більш її не бачить.
Довгий, довгий час не чути нічого, крім повільноrо тупоту кінських копит, відтак утихає й він, і зачувається тужливо протяжний голос Гриця просьбою:
— Туркине, пpийдeш?
А небавом по тім, мов ясним дзвінком пробігло, мов перлинами кинулось, долітає до нього:
— Не пpий-ду!
І слабо дрижачи, мов бореться з тишиною лісу, обзивається відгомін, передає шум дерев, вдруге вже й посліднє: «Не пpий-ду!»
* * *