Отже, до останнього розділу, що його, до речі, ми трактуємо в плані нашої статті як додаток.
XIII. Московські задрипанки
Если русские могут гордиться несколькими
поэтическими именами, — они первоначально
обязаны этим соприкосновенности
своей истории к истории Европы и усвоенным
у Европы елементам жизни. Что же
касается малороссиян, то смешно и думать,
чтоб из их поэзии могло теперь что-нибудь
развиться. Двинут ее (малороссийскую поэзию),
возможно, только тогда, когда лучшая,
благороднейшая часть малороссийского
населения оставит французскую кадриль
и снова примется плясать трепака и гопака.
В. Г. Белинский
Цією красномовною і пікантною цитатою ми зовсім не думаємо обвинувачувати Бєлінського в шовінізмі, ми ним хочемо підкреслити, якою ненавистю до української поезії просякнуто було ту літературу, що в неї радять нам учитись наші москвофіли. Це зовсім не значить, що ми цю літературу не любимо, а це значить, що ми органічно не можемо на ній виховуватись. А втім, ми жартуємо: ми й не для цього наводили цю цитату, ми хочемо сказати тільки, що тов. Буревій помиляється, — Бєлінський «зробив помилку» не лише «проти Шевченка». Він зробив її «проти» всієї української літератури. Отже, раніш, ніж радити «нашим критикам» в претензійній брошурі «почитати Бєлінського», йому б самому не завадили при нагоді сходити до якоїсь московської книгозбірні.
Це — як вступ, що мусить з місця в кар’єр шпигнути нашого москвофільствуючого «європейка».
Отже, ще раз: в даній брошурі нас цікавлять не ті тези, що вар’їрують пилипенківський меморандум, нас цікавить «європенкова» порада нашій молоді вчитись у росіян.
Дозвольте, перш за все, одрекомендувати вам «погляди» того москвофіла, що «имеет жительство в гор. Москве». На його погляд, «життя сучасної України якось на два-три роки запізнюється проти московського». В цьому він ніколи не сумнівається, бо він, перш за все, розглядаючи якесь явище, турбується: де ж паралель? Де ж цьому явищу ідентичний факт чи то фактор «у московському житті»? Хвильовий виступив? Ага, — Веронський! Не годиться? Ну, так тоді хай Воронським буде Кость Буровій. Так і написано в інформації, присланій із Росії: «Кость Буровій — український Веронський». Пільняк? Ага, у нас єсть Хвильовий! Не годиться? Та що ви, от історія! Ну так тоді хай буде Всеволодом Івановим Копиленко. «Американці» Досвітнього? Прекрасно, у нас у Москві єсть Сінклер… Чи то пак, перекладено на російську мову, що, по суті, одне і те ж: ви ж все одно не читаєте по-англійськи. Напостівщина? Ага, у нас «Плуг». Воронщина? Прекрасно, найдемо й «Гарт»!
Ми цим не хочемо заперечувати того, що Хвильовий — «український пільнячок», Боже борони, навіть навпаки, що ті чи інші явища «життя московського» мають відповідні віддзеркалювання у сучасному житті України. Ми цим хочемо підкреслити, як наші москвофіли вульгарно спрощують цей метод, до якого абсурду вони докукурікуються, коли пропонують нам російський крам, російську школу: мовляв, йдіть туди, «там маємо прекрасні переклади творів світових письменників» (так і написано в брошурі), нібито ми про це чуємо перший раз, нібито ми такої геніальної літератури не можемо й у себе «утворити». Скажіть, будь ласка, яка мудрість: переклади чужу річ і потім задавайся!
Не туди б’єте, тов. Буровію! Перекладами не заманите. Не заманите навіть оригінальною літературою, бо сьогодні, коли українська поезія сходить на цілком самостійний шлях, її в Москву ви не заманите ніяким «калачиком». Не найдете ви паралелей в «московському житті» і нашій дискусії. І це зовсім не тому, що той чи інший учасник українського диспуту талановитіший за того чи іншого російського (Боже борони!), а тому, що українська дійсність складніша за російську, тому, що перед нами стоять інші завдання, тому, що ми — молодий клас молодої нації, тому, що ми — молода література, яка ще не мала своїх Львов Толстих і яка мусить їх мати, яка не на «закаті», а на відродженні.
Звичайно, розвиток культури «визначають економічні відносини». Але в тому-то й справа, що ці відносини не зовсім «однакові в обох країнах». Вони однакові остільки, оскільки вони однакові в світовому хазяйстві і оскільки це потрібно для єдиного фронту проти буржуазії. Українська економіка — не російська економіка і не може бути такою хоч би тому, що оскільки українська культура, виростаючи з своєї економіки, зворотньо впливає на останню, остільки і наша економіка набирає специфічних форм і характеру. Словом, Союз все-таки залишається Союзом і Україна є самостійна одиниця. Радимо тов. Буровієві приїхати сюди і уважніше придивитись. Боїмось тільки, що закричить він «гвалт!». Бо й справді: Малоросія вже одійшла «в область преданія». Ми під впливом своєї економіки прикладаємо до нашої літератури не «слов’янофільську теорію самобутності», а теорію комуністичної самостійності. Правда, ця теорія наших москвофілів-«європенків» може налякати, але нас, комунарів, вона зовсім не лякає і навіть навпаки, Росія ж самостійна держава? Самостійна! Ну, так і ми самостійна.