Далеко частіше, особливо у греків, процес поетичної творчості приводжено в зв’язок з певного роду божевільством, з духовою хоробою, що в тих часах уважалася опануванням людської душі демоном. В Гомеровій «Одіссеї» те божество, що опановує співака, — раз Муза, то знов Зевес. «Музо, повідай мені про бувалого лицаря», — благає сам автор поеми (І, 1); «Муза співцеві звеліла співати про лицарську славу», — читаємо в іншім місці (VIII, 73). Та найбільш характерне те місце, де Телемах боронить кобзаря Фемія проти докорів своєї матері (І, 345 — 349);
1. Пенелопі на се Телемах вельми мудрий одвітив:
«Нене! нащо вборонять кобзареві наш дух звеселяти
Тим, що спадає на думку? Кобзар ні один тут не винен,
Винен Зевес, що по волі своїй і на кого лиш схоче
З неба високого силу таку надсилає».
Пізніше сю силу почали загально приписувати Аполлонові, богові світла, співу, музики і — божевільства.
Низьке хай бавить юрбу, а мені Аполлон кучерявий
Дасть касталійське питво, чару, налиту ущерть, —
співає Овідій[13], а в гомерівськім гімні (ч. XXV) говориться:
«Музи і далекострільний Аполлон роблять на землі з людей співаків та музиків, а Зевес творить королів. Щасливий, кого люблять музи, солодкі слова пливуть йому з уст» (Hymni Homerici[14], ed. Baumeister, 75). В зв’язку з сим віруванням стоїть оповідання про філософа і поета Піфагора, що мав бути улюбленцем та навіть сином Аполлона і отримав від нього дар чути музику небесних сфер (Z е l l е r. Geschichte der griechischen Philosophic[15], I, 263).
Платон[16] виразно протиставляє поетичне вітхнення свідомій штуці; по його думці, поети Ού σοφίά ποτίεν α ποτοιεν άλλά φΰσετ τίνί χαί ενουσυσταζουτες, себто те, що чинять, не чинять з розмислом, але якимсь природним поривом, немов маючи в собі якогось іншого духа. В іншім місці він просто називає сей стан (божевілля), або боже наслання (Z е l l е r. Op. cit., I, 498, 511). Ціцерон[17] передає подібні слова старшого філософа Демокріта[18]: «Negat enim sine furore Democritus quernquam poetam magnum esse posse»[19] (De divinationibus, I, 37). Та й стара латинська назва carmen, що в літературній мові отримала значення «вірша», «поема», первісно значила «закляття», «чарівницька примова»; відгомін сього первісного значення заховався ще й досі в французькім слові charme (чари, принада), charmant (принадний, чарівний).
Певна річ, в часах переваги рефлексії над дійсним вітхненням і наслідуванням дійсної творчості люди почали всі оті давні погляди, поклики давніх поетів до Музи, до Аполлона з просьбою, щоби наслав на них поетичне божевілля, вважати пустими риторичними фігурами. Багато заколоту наробила тут грецька назва ποίητής(рукодільник, ремісник), що заступила місце первісного άΟτνσς— співак. Маючи назву ποίητής на означення поета, пізніші теоретики вимірковували для неї відповідні дефініції, не згідні з самою основою предмета. Платон виводить сю назву від поняття μόδονς ποτετν— творити міфи, — а властиво, коли ті міфи були вже витворені народною фантазією, перетворювати ті міфи відповідно до артистичних вимог. Те розуміння поезії, зрештою, не було оригінальне Платонове; ще Геродот[20] назвав Гомера і Гесіода[21] тими, що зробили грекам богів. Відповідно до сього розуміння дефініював також Арістотель поезію як свідоме перетворювання міфів, що є в найширшім розумінні слова, споминів, себто ідей, отож як артистичну техніку без властивої творчості. Новіші досліди показують, що тут була помилка давніх філософів, що слово поет — не походить від грецького — робити, чинити, але від того самого кореня пой, який заховався в старослов’янськім і теперішнім російськім пою, пой — співаю, співай, і значило, таким робом, те саме, що й гомерівське (Dr. Brunnhofer. Vom Pontus bis zum Indus. Leipzig, 1890, стор. 2 — 3).
Довгі сотки літ панувала отся фальшива і одностороння Арістотелева дефініція; повставали і щезали нові держави, нові релігії, нові світогляди; люди ламали пута старих порядків і старих понять в політиці і науці, а Арістотелеві формулки стояли собі нетикані. Тільки під кінець XVIII віку захитано їх авторитет; в поезії повіяло новим духом, що до нього приложено характеристику «Sturm und Drang»[22]. Його поклик був: емансипація поезії з конвенціональних повивачів в ім’я свобідної, творчої індивідуальності, і тут же виринає знов розуміння поетичної творчості як божевілля. Гете розпочинає свого «Вічного жида» характерними словами:
Urn Mitternacht wohl fang ich an,
Spring aus dem Bette wie ein Toller;
(Nie war mein Busen seelenvoller)
Zu singen den gereisten Mann[23] —
(Goethes Werke[24], V, 153; Kurchner D. Nat. Litt., 86)
Поетичне вітхнення називається «holder Wahnsinn»[25], скептик Віланд у вступі до свойого «Оберона»[26] вискачав уперве ту характерну дефініцию:
Noch einmal sattelt mir den Hippogryphen, ihr Musen,
Zum Ritt ins alte, romantische Land!
Wie lieblich um meinen entfesselten Busen
Der holde Wahnsinn spieltl Wer schlang das magische Band
Um meine Stirne?[27]
(Wielands Werke[28], II, 3; Kurchner, 52.)