Потім вона повела їх до невеличкої сусідньої печери, і мандрівники зрозуміли — їм пропонують залишитися тут.

— Ні! — хитнув головою Кер. — Ми повинні повернутися додому.

Мати показала рукою на темні хмари, що облягали небо, на жовте листя, що падало з дощем на землю.

“Пересидьте холод, а там ідіть собі…” — так зрозуміли її гості.

І вони залишилися.

Паморозь вкривала дерева й трави. В лісі вже не було грибів, відлетіли птахи, і тільки зграї ворон крякали над мисливцями, що ось уже вкотре поверталися до печер без здобичі.

Кер та Оле й собі ходили в гори. Там, де вони колись жили, теж були холоди, але голоду їхній рід майже не знав. У тій місцевості водилися мамонти, й мисливці полювали на них. Треба було мати великий хист, щоб загнати такого велетня в яму. Потім тварину закидали камінням, вціляли списами. Забитого мамонта вистачало надовго, а кістки й шкура йшли на житла. Правда, багато мисливців гинуло під час полювання. У Кера стискалося серце, коли він згадував, як на останньому полюванні мамонт підхопив його батька на бивні.

Якось Кер і Оле забралися дуже далеко. Надходила ніч, зірвалася завірюха. Треба було шукати якогось притулку. Оле перша помітила печеру. У ній було на диво тепло, і це насторожило Кера. “Тихо!” — шепнув він Оле, а сам поліз у глиб печери. Раптом його рука торкнулася грубої шерсті.

— Ведмідь! Тікаймо, Оле… — звелів він дівчині й сам кинувся до виходу.

Але ведмідь не переслідував їх.

— Може, він мертвий? — запитала Оле.

— Живий, — відповів Кер. — Через те й тепло в печері.

— Давай уб’ємо його і залишимося тут жити… — запропонувала Оле.

— Ай справді, давай попробуємо. Голодують Мати, Лот, діти… Того м’яса вистачить на весь рід!

— Ти добрий, — зронила Оле так, ніби й не чекала іншої відповіді.

Кер зі списом подався до входу.

У темряві він ледь розгледів звіра. Це був величезний печерний ведмідь. Кер прицілився і всадив у нього списа. Звір дико заревів, пішов на хлопця. Важкий удар лапою відкинув мисливця в глиб печери. Проте упав і ведмідь.

Оле знайшла Кера непритомного. У розпачі вона заголосила, підхопила хлопця під руки й потягла до виходу.

На повітрі Кер поворухнувся, розплющив очі.

— Де ведмідь? — запитав.

— Там, — кивнула дівчина на печеру.

— Живий?

— Мертвий. Ти проткнув його списом.

Оле приклала до Керового чола мокру долоню і все питала, що йому болить. Кер мовчав. Спробував підвестися, але не зміг.

— Я залишуся тут, — сказав він, — а ти біжи до людей.

Коли мисливці прийшли до печери, Кер був уже на ногах. Мисливці швидко впоралися із здобиччю. Розпанахали тушу на кілька частин, щоб легше було нести, а Керові віддали шкуру. Мати роду подякувала юному мисливцеві за впольованого звіра…

Минали дні. Кер і Оле так і жили в невеличкій печері, куди привела їх Мати роду. Обом подобалася ця спокійна сива жінка. Керові вона нагадувала його матір.

“Як добре, що ми потрапили до цього селища, — думав хлопець. — Гарні люди нам стрілися: і Цілющим каменем поділилися, і притулок дали. Та тільки-но пригріє сонце — одразу ж додому!”

Проте гостинне селище довелося покинути раніше.

Кер помітив, що Зур, так звали хлопця, який колись першим підійшов до них, виявляє до Оле надмірну увагу. А Зур був сином Матері роду.

Одного разу Кер запитав Зура, чому той досі не одружений, адже серед їхніх дівчат багато красунь.

— Жодна з них мені не подобається, — стримано відповів на те Зур.

Кер засміявся й пообіцяв хлопцеві, що візьме його з собою, як повертатиметься додому. —У їхньому роді, мовляв, багато вродливих дівчат. Та Зур залицяється до Оле, — це зрозумів Кер. І коли Мати роду зайшла якось до їхньої печери, серце хлопця пойняла тривога.

— Ти живеш у нас, — мовила вона, — і мусиш підкорятися нашим звичаям. Зур посвячений у мисливці і має вибрати собі дружину. Він обрав Оле. Що скажеш ти на це?

— Мати мого роду обіцяла, що, як тільки прийде літо, я теж стану мисливцем і Оле буде моєю дружиною. Слово Матері святе!

Жінка замислилась, їй хотілося, щоб у сина була гарна дружина, але голос справедливості підказував: так чинити не можна. Кер і Оле знають одне одного давно, до того ж вони гості у селищі.

На розмову нагодилася Оле. Вбігла схвильована, зі сльозами на очах.

— Кер! — кинулася вона до хлопця. — Зур переслідує мене. Сказав, що стану його дружиною.

Кер умить схопився за списа, та Мати зупинила його.

— Не руш! Не буде цього, але ви мусите покинути нас.

Проводжали їх і старі, і малі. Мати піднесла Керові шматок м’яса, Лот накинув на плечі вовчу шкуру. А ще подарував невеликий цурпалок і дощечку з заглибиною. Кер зрадів дарункові: з допомогою цієї палички і дощечки можна добувати вогонь. Провели гостей аж до печери, де недавно Кер натрапив на ведмедя. Далі вони помандрували самі.

Полон
(Поранення Оле. Смак паляниці. Вдале полювання)