Про УКРЛІТ.ORG

Цілющий камінь

C. 2

Давидов Анатолій Іванович

Твори Давидова
Скачати текст твору: txt (103 КБ) pdf (143 КБ)

Calibri

-A A A+

Кера судили усім родом. Мати, як завжди, сувора й незворушна, мовила одне слово:

— Вигнати!

Керове серце закалатало, він знав, як любила його мати і як нелегко було їй сказати це слово. Але такий звичай — хлопець мав спокутувати свою вину.

— Вигнати! — знялися вгору списи, полетіло каміння.

І Кер пішов. Очі забігали слізьми, та він не витирав їх.

Аж коли переступав жердину, що перетинала стежку до селища, біля Священного вогню стрепенувся Нут.

— Схаменіться, — вигукнув він. — Кер врятував Вогонь. Я чую, як Вогонь прощає хлопцеві провину.

Юрба, невдоволена втручанням Нута, загула, завирувала. Люди не звикли поступатися звичаями. Кер завинив і повинен був розплатитися за це.

— Кер мусить покинути нас, — промовив брат Нута, мовчазний Рум, найкращий у селищі знавець лікувальних трав. — Але він може й повернутися до нас, якщо знайде Цілющий камінь. Під час нападу мамонтів камінь зник. А чим я лікуватиму поранених, — рослини не завжди допомагають! Нехай Кер шукає Цілющий камінь. Якщо знайде, ми простимо його.

— Хай буде так! — суворо мовила Мати, і очі її потеплішали. — Йди, сину, вниз по річці, аж до гір, там у глибоких розщілинах скель шукай Цілющий камінь. Який він — бачив! Ми чекатимемо тебе.

Так, Кер не раз бачив Цілющий камінь. Навіть тримав його в руках, як допомагав Румові готувати з нього ліки. Старий одкришував од темно-коричневої грудки декілька шматочків, товк їх на порошок, а потім змішував із жиром. Мазь допомагала гоїтися ранам. Старий дуже беріг камінь, витрачав ощадливо, адже майже жодне полювання на великого звіра не обходилося без поранених. І ось тепер люди залишилися без ліків…

— Я повернуся з Цілющим каменем! — присягнувся перед Священним вогнем Кер.

— Чекаємо! — загукали всі й опустили нарешті руки із списами.

Керові дозволили переночувати в селищі. Хлопець готувався в далеку дорогу. Він зламав кілька молодих грабів, кам’яною сокирою обрубав гілки й у полум’ї обсмалив верхівки. Так загострив списи. Потім вибрав два найміцііших і метнув у розіп’ятий на кущі старий шматок шкури. Побачив у ній дірки й, задоволений, поставив списи біля дерева. З оленячого рогу зробив собі молоток.

Помітивши, що Кер виготовляє зброю, Ой, один з його друзів по риболовлі, приніс дротик із кістки.

Мати передала шило, голку і гострий крем’яний ніж. Більше йому не треба було нічого, і хлопець влігся біля підніжжя велетенської ялини. Втома, переживання збороли Кера, сон полонив його одразу. Хлопцеві снилися височенні гори, ущелини, всіяні Цілющим каменем..

Розбудив його легенький дотик до щоки. Хлопець стріпнувся й скочив на ноги, — ніде нікого, тільки погойдується гілочка на кущі, певно, тут таки хтось був.

“Мати”, — здогадався хлопець і став збиратися в дорогу.

Коли все було готове, окинув поглядом селище, над яким вився димок від врятованого Кером Священного вогню, й, зітхнувши, попрямував до річки. Вирішив іти вздовж берега. Так було легше, а якби напали звірі, міг ускочити у воду й перепливти на другий бік.

Виблискували роси, сонце підігрівало землю, здіймався легенький туман, застилаючи далекі обриси рідних жител.

Ще недалеко відійшов од селища, як почув, наче хтось іде слідом.

“Невже погоня?” — злякався, бо сховатися ніде. Вода не врятує його від людей, які вміють плавати й пірнати не гірше від нього.

“Буду захищатися!” — вирішив, та за хвильку опустив списа: перед ним стояла захекана Оле.

— Кер! — мовила вона. — Оле піде з тобою. Мати роду відпустила мене.

— Як знаєш! — удавано байдуже сказав юнак. — Гори далеко звідси. Колись Нут розповідав: щоб дійти до них — одного літа мало. Навколо звірі, чужі люди, можна й не повернутися.

— Я піду з тобою! — Оле взяла у Кера один із списів. — Ходімо!

У дорозі
(Сніданок. Кер полює на щуку. Пастка. Напад вовків.
Оле вбиває орла. Небезпечні зустрічі)

Довго йшли мовчки. Сонячне проміння розганяло сріблясту поволоку туману, спадала роса, та хода мандрівників сповільнювалася.

— Кер! — торкнула хлопця за плече Оле, — давай відпочинемо. Я стомилася!

— Так ми довго добиратимемося до Цілющого каменя, — невдоволено мовив Кер, однак зупинився.

— Їсти хочеться!, — тільки зараз відчув, що, в роті й риски не було з учорашнього дня.

А Оле вже оббирала з листя червоної лози невеликих равликів.

— Бери! — подала йому цілу пригорщ.

Вони всілися спина до спини — так завше сідали мисливці, коли вдвох були на полюванні, щоб їх не захопив зненацька звір, — і смакували молюсками.

— Мало! — сказав Кер, і Оле знову подалася до прибережних лоз.

Наївшись равликів, вони рушили далі. Сонце піднялося високо. Туман упав, і їм добре було видно заплаву. На другому, крутому березі ліс підступав до самого урвиська. Височенні дерева розкинули своє вікодавнє віття, біля них кучерявилися кущі. Кер заздрісне глянув на той берег, однак, змірявши поглядом ширину річки, подумав, що Оле подолати її несила. Невдовзі дорогу їм перетнув бурхливий потік, що впадав у річку. Вони спробували перебрести його, але переконались, що це неможливо, й почали шукати брід.

Давидов А. І. Цілющий камінь: Історико-пригодницька повість // Світ не без чудес: За сторінками журналу “Піонерія”: Повісті / Упор. І.Ю.Аврамов; Худож. В.І.Бариба. — К.: Молодь, 1988. — с.45-81
 
 
вгору