— Якби ж вогонь! — мовила Оле. — Тоді й найтвердіше м’ясо легко їсти.

Кер знову зітхнув, згадавши, що всього кілька днів тому в них були і вогонь, і оселя, і рідні. Хлопець з ніжністю поглянув на Оле. Що було б з ним, якби не вона? Вигнання з селища завжди означало смерть. Поодинці гинули в лісі навіть найдосвідченіші мисливці.

Притулившись одне до одного спинами, вони задрімали.

Розбудило Кера передчуття небезпеки: він першим побачив, як до них підкрадаються троє чоловіків: кремезних, темноволосих, з широкими лобами, посмугованими глибокими зморшками. Кер смикнув сонну Оле за руку, дівчина підхопилася, і вони чимдуж помчали до лісу. Чоловіки довго переслідували їх, але наздогнати не змогли. А коли втікачі добиралися вже до хащі, де їх ніхто не знайшов би, один із переслідувачів метнув навздогін списа. Кидок був навдивовижу сильний. Спис застряв біля самих Керових ніг. Хлопець вирішив забрати його собі, та ледве витяг із землі. Переслідувачі, зрозумівши, напевно, що їм не наздогнати прудких утікачів, повернувся до того місця, де відпочивали Кер і Оле, й почали роздивлятися залишені речі. Кер і собі оглянув трофей: спис був важкий, його наконечник зроблено з якогось твердого каменю й майстерно прикріплено до букового деревка жилами.

— Знову ти лишився без одягу, — сумно сказала Оле, побачивши, як один із переслідувачів напинає на себе вовчу шкуру.

— Із таким списом, — промовив Кер, — я швидко собі здобуду іншу шкуру.

Вже під вечір повернулися вони до річки й, не змовляючись, кинулися у теплу воду. Досхочу накупавшись, сплели з лози вершу й стали рибалити. Уловом похвалитися не могли, та кілька прудких окунців і два молодих твердошкірих осетри все ж таки потрапили їм на вечерю.

Перед сном Оле надумалася ще раз скупатися. Пішла понад берегом, вибираючи глибоке місце, де можна було б досхочу попірнати, й помітила бобрів. Ці звірі водилися й неподалік від їхнього селища. Підлітки влаштовували на них засідки, убивали їх палицями. М’ясо в бобрів смачне, а невеликі м’які шкури використовували як підстилки для немовлят. Тутешні бобри, напевно, ще не знали людей і на Оле не зважали. Вони вовтузилися біля заростів осики, заготовляючи собі їжу. Дівчина трохи постояла, спостерігаючи, як звірята “пиляють” звалену осику на частини, потім поманила пальцем Кера. Разом вони убили двох великих бобрів.

…Ночувати влаштувалися у невеликій печері, заваливши вхід зсередини камінням.

Прокинулися пізно. Кер хотів було одсунути камінь, та Оле зупинила його.

— Там хтось ходить, — прошепотіла.

Хлопець припав до щілини між камінням і стіною печери й побачив віддалік переслідувачів. Той, що накинув на себе вовчу шкуру, розглядав якісь сліди на землі. Друзів порятувало те, що до печери вони підходили травою і ранішня роса підняла її.

Кер з острахом дивився на переслідувачів. Сьогодні їхнє темне волосся було змащене якимось жиром і перев’язане над головою, а лоб розмальовано чорним. Люди були озброєні короткими списами, підперезані шкіряними пасками, за які просунуто кам’яні сокири.

Оле злякано притулилася до Кера. Вони знову у пастці. Хоча б переслідувачі не помітили їх!

Чоловіки знайшли вершу, якою Кер і Оле ловили рибу. Не збагнувши, що воно таке, почали надівати один одному на голову, встромляти туди то руки, то ноги. Потім відійшли трохи далі й посідали їсти. Дістали шматок вовчого м’яса, який залишили Кер і Оле, розрізали його крем’яним ножем… В Оле і Кера тільки слина покотилася. Бобри лежали у них в печері, але вони боялися навіть поворухнутися, щоб не виказати себе.

Наївшись, чоловіки голосно заговорили. Той, що був у вовчій шкурі, показав рукою в бік лісу, куди вчора втекли Кер і Оле. Інші, певно, наполягали, щоб іти понад річкою. Рушили все-таки берегом, розмахуючи списами. Незабаром вони дійшли до поселення бобрів, і звідти почулися їхні войовничі гуки. Кер і Оле обережно відсунули каміння і, намагаючись не порушити тиші, подалися в глиб лісу.

— Тепер ночуватимемо у лісі, — промовив Кер. — Тут багато дерев, є де сховатися.

Гостювання
(Добрі люди. Жаданий подарунок. Голод. Поєдинок.
Залицяння Зура. Знову в дорозі)

Минали дні, тижні, а Оле й Кер все йшли та йшли вниз по річці у пошуках Цілющого каменя. Широкі луки змінювалися дрімучими лісами, гористою місцевістю. Кер обстежував розколини скель, однак того, що шукав, не знаходив. Цілющий камінь часто ввижався йому уві сні. Він бачив величезну темно-коричневу брилу, якої вистачило б на ліки не лише для його роду, а мабуть, усім людям, що жили на берегах широченної річки, вздовж якої вони йшли з Оле. А іноді йому ввижалися дрібненькі камінці, що зірочками сяяли і вабили до себе. Він хутко простягав до них руку, ось-ось мав схопити і тут же прокидався… Ноги у мандрівників не раз збивалися до крові, підошви ще більше загрубіли, та це не рятувало від гострого каміння. Уже й похолодало. Хоча їхні плечі прикривали шкури добутих звірів, уночі було холодно спати, і тоді вони стрибали, щоб хоч трохи зігрітися. Кер з острахом відчував наближення зими, яку без вогню й теплого житла хтозна, як перебути.