Вигнання
(Напад мамонтів. Кер рятує Священний вогонь.
Суворий закон. Приготування в далеку дорогу.
Супутниця)

Мамонти трощили все з такою ненавистю, ніби хотіли помститись за своїх родичів, з кісток яких було складено оті жалюгідні житла. Ватажок стада осатаніло топтався своїми широченними ступнями по Священному вогню, аж задиміла на ньому густа шерсть. Тоді він переможно заревів, відкинув хоботом товсту шкуру, якою було вкрите головне — Материнське житло, й подався до річки. За ним рушили інші.

Кер, сидячи на високому дереві, ще довго спостерігав, як тварини бовтались у воді, обливаючи одна одну, а коли переконався, що ті вже не повернуться, з острахом наблизився до зруйнованих жител. Десь тут, під понівеченими шкурами, кістками і бивнями, лежить старий Ор. Скільки й пам’ятає Кер, хоч би куди вирушав рід — на полювання чи, як зараз, по коріння, — Ор лишався біля Священного вогню. Старий не знав голоду: біля його житла завжди лежала їжа, навіть тоді, коли голодували всі. Але й Ор не мав спокою — вдень і вночі він підтримував Вогонь. Ніхто не мав права, навіть Мати роду, самочинно запалити від того Вогню бодай скалочку. Це робив тільки Ор.

— Ор! Ор!.. Де ти? — тихо покликав старого Кер.

Ані звуку. Кер підійшов до Священного вогню. Розкидані довкола головешки ледь жевріли.

“А що як Вогонь помре?” — вжахнувся хлопець. Багаття завжди зігрівало всіх у холодні ночі, на ньому смажилося м’ясо, Вогонь захищає людей від нападу хижих звірів.

Кер озирнувся і побачив Ора. Старого не можна було впізнати: так понівечили його звірі. Хлопець кинувся на допомогу, але Ор зупинив його:

— Дай Вогневі їсти!

— Боюся, Ор! Священний вогонь може не прийняти від мене… Я не оборонив його від мамонтів!

— Швидше, бо він сконає! І тоді всі загинуть… — прохрипів старий. Голова його безвільно впала на землю, а тіло здригнулося. Кер зрозумів, що Ор помирає. Тоді хлопець заплющив очі, повернувся обличчям до Вогню й кинув у нього кілька галузок.

Кер боявся розтулити повіки, йому здавалося, що ось-ось вдарять громи і на нього впадуть вогненні блискавиці. Але довкола стояла тиша — і він розплющив очі. Вогонь горів веселим полум’ям. Хлопець упав на коліна і звів до неба руки. Він плакав. Чи з горя, чи з радості, а чи з великого страху.

Таким його й застали ті, хто повернувся.

Мати роду, висока, владна жінка, одразу все зрозуміла й гнівно запитала сина:

— Чому не сповістив про напад?

Кер не знав, що відповідати. Сказати правду, що тесав із кістки рибину і не помітив, як мамонти напали на селище, не зважився.

— Проспав?

Хлопець хитнув головою.

— Ти негідний годувати Вогонь! — сказала Мати й звернулася до юрмиська, що мовчки стояло довкіл.

— Нут стерегтиме Священний вогонь!

З натовпу вишкандибав сивий чоловік. Це був брат Ора, дядько Матері роду. Колись мужній і дужий мисливець тепер страждав на ноги і займався лише збиранням корінців, ягід, молюсків, трав.

Нут приніс сухого хмизу й кинув у полум’я. Потім став перед Вогнем на коліна. Хмиз спалахнув, полум’я піднялося вище. Довкола пролунало:

— Вогонь любить Нута!

Мати підійшла до свого житла, покликала чоловіків, щоб ті забрали тіло її батька. В очах — ні сльозинки. Лише хода видавала, яке тяжке горе спіткало її.

А люди вже зносили уцілілі кістки і шкури докупи, а потрощене — до глибокого яру.

Кер стояв як укопаний. Ніхто до нього не підходив, не звертався. Мати хоч і не сказала свого вироку, але хлопець знав, що він буде суворий.

Постоявши ще трохи, Кер стежкою спустився до річки. Продерся крізь густі зарості очерету, на якусь мить зупинився в розлогих кущах верболозу.

— Кер! — почув притишений голос.

З кущів вийшла Оле. Кер був іще малий, коли її знайшла немовлям його мати на місці селища сусіднього роду. Ніхто не знав, чому дівчинку кинули напризволяще. Керова мати виростила Оле й, коли була в доброму гуморі, кликала сина до себе й казала, що невдовзі, як Кера посвятять у мисливці, дозволить йому одружитися з Оле. Дівчина подобалася хлопцеві. Вона вміла швидко бігати, спритно лазити по деревах, ловила не гірше за інших рибу, а ще в неї були довгі чорні коси й великі-великі очі. Часто вечорами, коли натомлені люди влягалися спочивати, Кер з Оле йшли до річки й довго там сиділи, аж поки хтось із вартових кликав їх додому.

Кер тривожно дивився на дівчину. Невже й вона його звинувачує?

— Ти справді проспав?

— Ні, Оле. Я тесав для тебе ось цю рибину, — дістав з-під, шкури, перекинутої через плече, невеликий амулет.

— Візьми. Вона принесе тобі щастя!

Оле вихопила з рук фігурку й жбурнула у воду.

— Вона принесла тобі горе, то й мені принесе…

Кер простягнув руку, хотів погладити її волосся, та вона відсторонилася.

— Тебе проженуть, я знаю! На розтерзання звірам!

— Я не боюсь!

— Але знай: і я піду з тобою. Візьмеш? — І, не дочекавшись відповіді, зникла у верболозі.