Одного дня вони спустилися до річки, щоб назбирати молюсків, і знову побачили людей. Ті ловили рибу. Оле й Кер причаїлися в очереті. Їм добре було видно трьох юнаків, які, перегородивши потічок лозовою лісою, руками хапали рибу й викидали на берег. Потім хлопці подалися за вигин річки, щоб, напевне, і там зробити таку ж пастку. Кер наказав Оле сидіти на місці, а сам, влучивши мить, метнувся до улову, вхопив дві найбільші рибини й хотів було вертатися назад, та цієї миті почулися голоси: незнайомці помітили Кера й закричали. Тоді він викинув одну рибину, а з другою помчав до Оле. Узявши свої речі, вони подалися в гори, зрідка порослі лісом.

Бігли швидко. Однак і погоня не відставала. Раптом Оле зачепилася за повалене деревце, упала й уже не мала сили підвестися. Кер зупинився, кинув рибину, взяв в одну руку спис, у другу дротик і став ждати переслідувачів. Ті, здавалося, цього не чекали й теж зупинилися. Потім один з них відокремився од гурту, підняв догори руки, аби Кер бачив, що у нього немає зброї, і почав наближатися до мандрівників.

Юнак ішов, не зводячи очей з Кера. Стрункий, високий, з довгим волоссям, що спадало на плечі. На шиї в нього висів амулет — кам’яна фігурка риби.

— Оле, — придивився до амулета Кер. — Він зроблений з Цілющого каменя.

Незнайомець стояв перед ними і привітно усміхався. Насмілившись, Оле доторкнулася до амулета пальцем.

— Так, — підтвердила, — це Цілющий камінь. Не вбивай його, нехай покаже, де взяв.

Кер грізно підступив до юнака, не опускаючи списа:

— Кажи, де взяв Цілющий камінь?! Інакше — смерть! Але хлопець не злякався, а ступив до рибини, що лежала на землі, і подав її дівчині. Потім махнув рукою своїм. Ті теж підняли руки вгору й рушили до гурту. Про Цілющий камінь ні слова.

— Кер, давай утечемо! — запропонувала дівчина.

— Бачиш, вони не збираються нас убивати. А нам треба дізнатися, де вони беруть Цілющий камінь.

Незнайомці підійшли до Кера й поплескали його по плечу. Він усміхнувся, тицьнув пальцем в амулет. Хлопці показали вниз за течією річки: там, у горах, подибується цей камінь. І жестом запросили йти за ними. Вони поводилися мирно, без жодного натяку на ворожнечу, тому Кер погодився.

Йти довелося довго. Дорогою незнайомці розговорилися, їхня мова багато в чому була схожа на мову Кера й Оле, але хлопці вживали й невідомі їм слова. За горою, до якої так і не встигли добігти вигнанці, відкрилося плато, поросле колючим чагарником та невисокими деревами. Коли вини спустилися вниз, Кер і Оле побачили в кручах багато печер, звідти тягнувся сизуватий димок. Ніс лоскотали гострі пахощі смаженого м’яса. Старший пронизливо гукнув, і з ближньої печери вискочила юрба дітей. Вони насторожено поглядали на Керову зброю й трималися від прибульців на відстані. Оле стояла поруч з Кером, і він відчував, як вона тремтить од страху.

— Не бійся, — усміхнувся Кер і тихо додав: — Якщо нападуть, будемо битися!

З великої печери вийшов сивоголовий чоловік. Він перемовився кількома словами з старшим юнаком, потім простягнув до мандрівників руки догори долонями, підійшов, поплескав їх по плечах і повів до себе.

У великій печері горіло багаття. Кер і Оле стали перед ним на коліна й підняли вгору руки. Те саме зробили й їхні провідники. Сивоголовий вийняв з вогню смажене козеня, зачекав, поки воно охолоне, роздер на шматки й кращі з них простягнув гостям, а решту дав своїм. Керові й Оле заважала їсти зброя, але вони не знали, що з нею робити. Сивоголовий показав Керові, щоб той поставив зброю в куток, і хлопець скорився — відніс туди списи, а сокиру поклав біля себе.

Старший з юнаків, котрого звали Зур, певно, розповів сивоголовому, що Кера цікавить камінь, з якого зроблено амулет. Сивоголовий пішов у глиб печери, приніс невеликий шматок Цілющого каменя і поклав перед Кером. Хлопець зрадів.

— Нам?! — вигукнув.

Сивоголовий похитав головою. Це був Цілющий камінь його роду. І ніхто, навіть Сивоголовий, що беріг, як колись старий Ор, Священний вогонь, а також лікував хворих та поранених, не міг віддати цей камінь нікому. Але ж за звичаєм роду гостеві відмовити не можна. Тоді старий узяв Керову сокиру і розбив нею камінь навпіл, одну частину простяг хлопцеві,. Розчулений, Кер подарував старому шило із заячої кістки.

Можна було йти. Оле все підштовхувала Кера, щоб той збирався в дорогу. Та невдовзі небо потемніло від хмар, знявся вітер, його холодні пориви діставали аж до вогню, Кер виглянув з печери — надворі розгулялася осіння негода.

Старий Лот узяв Кера за лікоть, підвів до вогню. Тепло розморило мандрівників, і вони заснули, схилившись одне до одного.

На ранок Кер і Оле побачили навколо себе багато жінок і чоловіків — сильних, розмальованих охрою, озброєних списами і палицями. Кер кинувся до свого списа, але йому заступила дорогу дужа жінка, котра, певно, була Матір’ю роду. Вона, нахилилася до хлопця й теплою рукою провела йому по підборіддю, заглянула в очі. Кер не міг витримати того пронизливого погляду, що ніби випитував якусь таємницю. Мати роду сказала, щоб він скинув з себе шкуру. Хлопець стояв перед нею напружено, здавалося, він зараз рвоне звідси й ніяка сила його не зупинить. Але поруч сиділа Оле, і жінка зрозуміла: він не покине дівчину саму. Лот, так звали Сивоголового, подав жінці вуглину із Священного вогню, вона доторкнулася нею до Керових грудей. Це означало, що відтепер вони люди одного вогню, їм нічого остерігатися одне одного! І Мати віддала Керові його зброю.