Кер стрибав з купини на купину, сподіваючись зловити хоч трохи риби. Велетенська щука поволі випливла з-під кущів й ушнипилася зеленкуватим поглядом у хлопця. Мить — і її пронизав спис. Ще мить — і Кер сидів на ній верхи, затиснувши пальцями очі хижачки. Це був його несхибний прийом паралізувати здобич. Він завжди виручав хлопця на риболовлі, викликаючи у його однолітків повагу і заздрість. Однак у передсмертній судомі щука стріпнулась так, що Кер втратив рівновагу. Риба випорснула. Течія підхопила їх і потягла до ями, де все вирувало й пінилося. Помітивши в ній корчі, хлопець злякався — там йому й кінець. З останніх сил рвонувся вбік і схопився рукою за гострий виступ червонуватої кам’янистої брили, що навпіл розділяла потік. Підтягнувся. Огледівся. У вирі крутилася поранена щука. Та вона вже не цікавила ні Кера, ні Оле, яка злякано стежила з берега за тим, що коїлося.

Кер напружив усі сили й підтягнувся вище, потім вибрався на брилу. Тільки зараз він збагнув, у яку халепу попав. Це була пастка: навколо вирували водяні буруни.

Оле тривожно бігала вздовж берега, не знаючи, чим допомогти другові.

Сонце нещадно палило голову, але хлопець не помічав цього, він роздумував, як вибратися з пастки.

Та ось Керову увагу привернув стовбур дерева, що неподалік застряв між камінням. Хлопець розрахував точно: дострибнути до стовбура, перебігти по ньому, а там по чистій воді він допливе до берега.

Невдовзі Кер уже сидів на березі. Була спека, а його лихоманило, зуб із зубом не зведе. Оле накинула хлопцеві на плечі козячу шкуру, яка правила їй за одяг, а сама подалася в зарості.

Дівчини довго не було, і Кер занепокоєно оглядався довкола. Аж ось зашелестіли кущі, й Оле сіла біля нього.

— Їж! — подала вона другові шматок риби. Кер здогадався, що Оле бігала вниз за течією шукати щуку.

Він зів шматок щуки, підвівся, віддав Оле шкуру і сказав, що треба вирушати в дорогу.

Хоч як обережно вони йшли, уникнути зустрічі зі звіром не вдалося.

Оле перша помітила двох вовків, вовчицю і вовченя, які спостерігали за ними з кущів. Пошепки повідомила про це Кера.

— Може, перші на них нападемо, — запропонувала. — Звірі злякаються й повтікають!

— Ні, удаватимемо, що не помітили їх, — сказав Кер. — А як стануть нападати — будемо бити списами. Я вовчицю, ти — вовченя…

Не встиг закінчити, як вовчиця стрибнула до них.

Кер швидко наставив списа, і вона, настромившись на нього грудьми, збила хлопця з ніг. Оле метнула списа у вовченя. Воно завищало й кинулося в кущі. Смертельно поранена вовчиця встигла роздерти Керові литку, та він добив її крем’яним ножем. Потім цим же ножем Оле почала знімати з вовчиці шкуру.

— Буде й тобі, Кер, одяг! — усміхнулася, задоволена перемогою.

Хлопець спустився до води, обмив рану, тоді підійшов до дівчини й почав їй допомагати. Вони зав’язали в шкуру великий шмат м’яса й рушили далі. Рана в Кера кровоточила, нога боліла, та й надворі посутеніло. Треба було влаштовуватися на ніч.

Вони вибрали розлоге дерево, зручно вмостилися у верховітті. Денні пригоди так натомили їх, що вони швидко й міцно поснули, не чуючи навіть, які трагедії дикого світу розігрувалися під деревом. Не розбудили мандрівників і завивання нічних хижаків. Тільки вранці, коли до лиця Оле доторкнулися лагідні сонячні промені, дівчина розплющила очі й розбудила Кера.

Оглянули рану. Вона підсохла, однак Кер знав, що її добре було б перев’язати м’якою заячою шкуркою, а ще б краще прикласти мазь, яку виготовляв Рум. Хлопець лише зітхнув, і вони злізли з дерева.

Снідали знову молюсками, цього разу водяними, їх на березі річки — тьма-тьмуща, більших і значно смачніших від тих, що на червоній лозі.

Дорогу мандрівникам кілька разів перебігали усілякі невеликі звірки, але Кер не хотів їх убивати, у них був добрячий шмат вовчого м’яса.

У молодому гаю натрапили на гриби. Біля них походжав олень, та як тільки помітив людей, одразу втік. Оле і Кер трохи поласували шапинками. Спрагу вгамували ягодами й пішли собі між деревами далі.

Стояла друга половина літа. Більшість птахів уже вивели пташенят, і ті весело щебетали у верховітті дерев. Аж ось у небі з’явився велетенський орел. Він сторожко вибирав собі здобич. Неподалік від мандрівників на молодому деревці звили гніздо строкаті сизоворонки. Вже вдруге самиця висиджувала яйця. Орел піднявся вгору так високо, що видно було тільки цяточку. Оле уважно спостерігала за птахом, і коли орел каменем падав на дерево, де завмерли з переляку сизоворонки, метнула в нього спис. На якусь мить хижак застиг у повітрі, а потім, ламаючи гілля, упав на землю.

Кер захоплено глянув на супутницю.

Спис пронизав орла навиліт. Удар, гідний справжнього мисливця! Хлопець вирвав із хвоста гарну пір’їну і застромив її дівчині у волосся. Вона усміхнулася:

— Візьми й собі!

— Ні, це твоя здобич!

Вони залишили мертвого птаха, зігнали сизоворонок і повипивали теплі яйця. Потім спустилися до ріки, щоб угамувати спрагу холодною водою. Та захотілося справжньої їжі, і Кер розіслав шкуру з вовчатиною.