Віра здивувалась:
— З яким Ураносом?
— Та це я так його прозвала за участь в експедиції на Уран. Тепер він працює на Місяці, часто перемовляється зі мною.
Клара розповіла про свого зеленоволосого попутника, згадала про його модель історії людства. Поступово Віра відчула ту саму Клару, яку знала раніше. Майже ту саму, бо щось таки між ними пролягло. Розмовляючи, Віра заздрісно думала: і Ник за нею, і цей Уранос…
Після того, як погас екран, підійшла до дзеркала. З-під густих вій на неї сяйнули сині, з темним відтінком очі, здригнулися рожеві губи. Виставила наперед ногу, ще й притупнула.
— Дурні! — нахмурила брови. — Дурні! Чи ви посліпли? Але нічого, я маю час… Тебе ж, Ник, я просто змушена віднайти, ти ж не знаєш останніх новин про поведінку магнітного поля!
IX
Никифорові захотілося їсти. Юнак нишпорив очима навколо, але нічого їстівного не бачив — густий ліс коли що й мав, то не виставляв напоказ. Дерева стояли цілком байдужі до його переживань. Дуби дрімали на осонні, осики дослухалися до чогось, час від часу ворушачи зелено-білястим листом, берези купалися в сонці і аж сяяли від утіхи. Стояла тиша, первозданна тиша з пунктиром пташиних голосів. Слухав би її, бродив би в ній, як у воді, але хотілося їсти. Втікаючи від цивілізації, Ник якось зовсім про їжу не думав, бо з проблемою харчування досі ніколи не стикався. А тепер… Що ж тепер? Невже капітулювати перед отими їстівними плитками, якими кожного постачають пенати? Отими пакетами, що дихають на тебе смажениною чи ніжать твій нюх м’якими ароматами дині або огірка? Натиснув кнопку — і маєш. Культурно, смачно, поживно, і головне — легко, торкнися лише кнопки. А тут, у лісі, кнопок нема. Юнак озирнувся й зітхнув: нема! Ну й що? Все одно він не вклониться тим кнопкам! Хіба людство не вийшло з лісів? Змогли ж наші пращури вижити? Не просто вижити, а, зростаючи, розвиватися, удосконалюватись. Адже той далекий шлях, що привів сучасну людину до кнопок, починався у лісових нетрях, на берегах річок і озер…
Ця рятівна думка надала Никові бадьорості. Підвівся, потягнувся до хрускоту в суглобах, зганяючи з себе сонливість. Він стане Первісним Мисливцем, Первісним Рибалкою, Первісним Збирачем плодів! Зрештою, це ж просто цікаво, оригінально — повернутися в лоно Природи, жити з нею в гармонійному єднанні!..
Рушив на пошуки їжі. З-за кущів знадливо блиснув йому ілюмінатором «Електрон» — місток до цивілізації. Никифор не зупинився: варто натиснути на кнопку… Але сама згадка про кнопку погнала його від апарата. І чим дужче йому кортіло повернутися до цивілізованого способу життя, тим швидше він ішов у лісові нетрі. Пройшовши з півкілометра, наткнувся на стіну лозняка. Продертися крізь нього не було ніякої змоги. Никифор подався в обхід. Нарешті лозняк розступився, зазеленів моріжок, а за ним засиніла невеличка латка води, далі — ще і ще. Озерця були дуже красиві — ну справді як осколки велетенського дзеркала, розкидані в траві, але Никифорові було не до цього. Прозору воду буквально пронизували сизі спинки риб — ось що він помітив! Яка то риба — карасі, окуні чи, може, щуки — він не знав; та навіщо йому це знати? Головне, що то — їжа. Калорійна, поживна, смачна!
Роздягся і в рожевих трусиках забрів у воду. Риба схарапудилася, сизі спинки замигали перед очима, він відчув м’які поштовхи в ноги і засміявся. Озерце малюсіньке, і ікати рибі нікуди, а розвелося її тут тьма-тьмуща! Занурив руки по лікті, розчепірив пальці і вхопив кілька штук, але не втримав — вислизнули. Ще й ще водив руками, риба попадалася, але кожного разу легко вислизала, дивуючи його своєю спритністю.
Никифор випростався, втер піт із чола і безпорадно озирнувся навколо. Погляд його впав на одіж.
— Еврика! — вигукнув юнак, виходячи з води.
Узяв штани, позав’язував вузлом холоші — чом не рибальська снасть? Але навіть нею впіймав здобич не одразу: срібнобокі карасі ухитрялися втікати разом з водою. Але тепер перевага в грі була явно на його боці. За півгодини він мав з десяток важкеньких карасів.
Ну, гаразд, міркував Никифор, риба є, але ж не їстимеш її сирою! Треба б підсмажити. Тільки як видобувала вогонь первісна людина? Тертям сухих паличок? Ну, в лісі це не проблема…
Назбирав оберемок сухого ломаччя і розташувався на моріжку. Вибрав дві гладенькі гілки, виламав цурупалки і почав добувати вогонь. Довший цурупалок, налягаючи грудьми, обіпер об землю, а коротким почав швидко і з притиском терти. Довго тер, пальці добре нагрілися, але жаданий вогонь не з’являвся. Скоро коліна йому заніміли, руки потерпли, а вогонь вперто не хотів показуватися. Стомившись, Никифор ліг горілиць і бездумно дивився в небо. Потім знову взявся видобувати вогонь, але вже іншим способом. Один цурупалок розчахнув, а другий, застругавши, поставив сторч і почав крутити долонями. В жолобку, де ввірчувався кінець палички, скоро почало тліти, вже ніздрі вловлювали запах димку, але доводилося раз у раз перехоплюватися долонями, і за цю коротку паузу тепло встигало розвіятись, не дійшовши критичної точки. Еге, думав Никифор, витираючи піт, тут тобі не електроніка, тут м’язи мусять спрацювати максимально точно.