Цього
“разсудком нє обнять”,
“Аршіном — нє ізмеріть!”
І всіх оцих “твердинь труда”
Покуштував
Антон Біда.
ІХ
На Колимі він злото мив.
На Чекунді — каміння бив.
В Караганді — вугілля рив.
На Зеї — будував він БАМ…
Ах, це був шик, скажу я вам!
О, славний БАМ!
О, грізний БАМ!
Числа немає тим рабам,
Що замість шпал лягли при дні
У цій от вічній мерзлині!
І не гримлять про те пісні!
І не стримлять хрести,
о, ні!
Нема імен,
немає дат
І ані пікнув лавреат.
О, комунальний віршопис!
Ти смачно п’єш
і м’яко спиш,
А от уздріти б тебе там,
Де в’ється БАМ
по черепам,
Отам —
отам —
при самім дні,
У мертвій
вічній
мерзлині.
Ну, словом, серед тих усіх,
Що ти за них тепер їси
Свій лавреатний білий хліб,
Між
“п е р е м і щ е н и х о с і б”.
О, славний БАМ!
О, грізний БАМ!
Числа немає тим рабам,
Що від Охотська по Байкал
Лягли в провалля замість шпал,
У глибині,
При самім дні
У цій от вічній мерзлині.
І все для того був той шик,
Щоби з усього
Вийшов пшик!
Ура, ура вождю вождів
За пшик
від тих
усіх
трудів!
Але Біду і БАМ мого
Не зміг на шпалу взяти.
Благословила так його,
Вмиравши, бідна Мати.
І він —
ані горить в вогні,
Ні гине в вічній мерзлині.
Х
Уже б він може і не жив,
Урвав би лямку грізну,
Уже б він може і лишив
Цей світ соціялізму,
Вже може би покинув він…
Так снився край йому один.
Серед страждань,
серед конань
Приходила хвилина —
І снився край йому один,
Все снилась Україна.
Така усміхнена
й сумна,
Дитинства й сонця сторона.
І він зривався, ніби птах,
Забутий карначами, —
У веселкових дивних снах
Втікав туди ночами,
І біг крізь тундри,
лід
і сніг, —
І біг без пам’яти,
і біг…
І через цей незбувний сон
Не міг умерти наш Антон.
Ішов через вогонь і дим.
І падав…
І вставав завжди.
ХІ
І золото на Колимі
Він мив з товаришами:
Методи ті ж
і ті ж самі
З костями
братські ями.
На тій
на вічній
цілині —
У тій
у вічній
мерзлині
Рабам отим числа нема,
Що їх забрала Колима
За золоте оте “руно” —
По сотні
за одне зерно!
Нема числа отим рабам,
Що тут знайшли могилу
По сотні душ за один грам —
Грам! —
Золотого пилу.
І так ускрізь.
І так ускрізь.
Ускрізь по тих оазах,
Де будувавсь соціялізм
Із карцерами разом.
Отак він будувався скрізь
Ціною мук
і людських сліз.
І все для того був той шик,
Щоби з усього
в и й ш о в п ш и к.
ХІІ
Ускрізь Антон добра хлиснув,
Тягнувши лямку вічну;
Зате ж і грамоту здобув,
Сказать, академічну.
Здобув він “грамоту” не ту,
Що мають лавреати, —
“С о в є т с ь к у п о л і т г р а м о т у”,
Отак її от звати.
Ту політграмоту гірку,
Що її пишуть на карку.
Ту політграмоту, о, сер,
Що тільки й є у еСеСеР.
Оту, найкращу в наші дні,
Що її пишуть на спині!
Він політграмоту пройшов:
Від самого початку,
Через Ульяновськ і Єжов,
І геть аж по Камчатку.
Пройшов від “а” до “зет” підряд, —
Отак від П’ятихатки,
Через Дзержинськ
і Сталінград,
І геть аж до Камчатки;
Та ще й Камчатку проминув,
Дійшов аж до Чукотки…
І “труд-армійця” чин здобув,
Ще й сталінські “обмотки”.
Аж поки “годі!” не прорік
І в тих “обмотках” не утік.
І далі жив вже без тії,
Ну, без тії,
як пак її, —
Він жив тепер, брати мої,
Зовсім
без “Конституції”.
ХІІІ
Пройшов Антон дощі й вітри,
І люті буревії.
Пройшов він славні табори
“Поправно трудовії”.
Але його там всі “орли”
Поправить так і не змогли.
Не допоміг і Магадан! —
Смішна з Біди людина! —
Все сниться бідний Ромодан,
Все сниться Україна.
Химерне серце у Біди!
Чудна з нього людина! —
Все сниться дім
і рідний дим, —
Все сниться Україна:
Блакитне небо,
степ і гай,
Тепло
і ніжність літа…
Той веселковий Рідний Край,
Як радість ще не жита, —
Де хоч і вимер ближчий рід,
Так залишивсь його нарід.
Тому душа й тремтить в Біди,
Тому і рветься він туди —
В воді не тоне він. В вогні
Не хоче загибати…
Благословила так його,
Вміравши,
рідна Мати.
І він іде по всій землі
Із тим благословенням.
Ніде не гине.
Взагалі
Пишається з імення:
“Біда
з бідою
на біді
бідою поганяє!” —
В Ухті,
Читі,
Караганді,
На Колимі,
на Чекунді
І — хто ще теє знає,